З дитинства в бій

Власне, Батьківщиною Федора Івановича була Білорусь. Саме там, у селі Ковичичі Костюковицького району Могильовської області БРСР він з’явився на світ 22 вересня 1925 року в родині не надто заможних селян. Та за багато років рідною для Бикова стала й Україна з її перлиною Полісся - Рівненщиною, куди потрапив вже у повоєнний час.

Федір навчався у сьомому класі, коли над Союзом чорним вороном пролетіла тривожна звістка: “Війна!”. Батько пішов на фронт (його серце перестало битися у 43-му), старший брат Василь - у партизани, а хлопчак залишився допомагати матері по господарству. У родині Бикових був ще один син Петро, який загинув у 14-річному віці в партизанському загоні, та чотири сестри - Софія, Ніна, Клавдія і Валентина… Село тим часом потерпало від німецької окупації. Федір працював і при цьому допомагав партизанам. Брат залишав йому листівки, які він з приятелями переписував і розповсюджував у навколишніх селах. У жовтні 1942 року хлопчака та інших сільських підпільників також прийняли до лав партизанського загону - у групу підривників. Підлітків, яким ще не виповнилося і сімнадцяти років, узяв під свою опіку Дмитро Шорин. Він навчав їх складній і небезпечній диверсійній справі.

Пізніше у своїй книзі спогадів “З дитинства в бій” (“Из детства в бой”) Федір Биков напише:

“…Вторые сутки мы на опушке леса, усталые, голодные, неодолимо клонит в сон. Но спать удавалось не больше получаса. Мороз пронимал до костей и отгонял сон, заставлял подниматься, двигаться, чтобы хоть немножко согреться.

Пулеметчик второго отделения нашего взвода Александр Ермаков, бывший охотник, которому не раз приходилось ночевать в лесу без крыши над головой, предложил ложиться спать под снег, уверял, что будет очень тепло и даже жарко. На эксперимент согласились мы с Николаем Бабуриным. Ермаков предложил нам снять обувь, замотать ноги портянками, иначе они будут мерзнуть, даже в валенках. На дно снежного окопа простелили плащ-палатку. На неё положили полушубок, легли, прижались друг к другу. Сверху накрылись полушубком, затем снова плащ-палаткой, и дневальный засыпал нас толстым слоем снега. Сначала разговаривали, а потом согрелись и уснули. Ермаков предупредил партизан, чтобы спящих ради интереса не будили до утра. Всю ночь проспали с Николаем. Разбудили нас за полчаса до завтрака. Когда мы поднялись, сразу же попали в окружение любопытных. От нас шел пар, мы быстро одели полушубки, обули валенки. Медсестра заставила сделать небольшую разминку вроде физзарядки. Так в нашем взводе было положено начало обычаю спать в крепкий мороз под снегом. Правда, медсестра всегда требовала, чтобы на дно партизаны еще настилали сосновые ветки. Дневальному добавилась новая обязанность: ходить с лопатой и засыпать партизан снегом, укрывая их от мороза…”.

До квітня 1944 року Федір Іванович був бійцем партизанського загону іме-ні Сталіна, Волинсько-Чернігівського об’єднання. Після війни розпочалася нелегка довга робота у міністерстві внутрішніх справ, але це вже зовсім інша історія...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: