Михайло Пшеничний: п’ятдесят років на варті нашого життя

Незабаром лікар-хірург вищої категорії, Заслужений лікар України, Відмінник охорони здоров’я святкуватиме 75-річний ювілей. Проте для нього це буде подвійне свято, позаяк збігається з 50-річчям обласної лікарні і тими роками, що були віддані нелегкій, але благородній справі - порятунку людського життя.

У переддень свята ми вирішили дізнатися про життєвий шлях Михайла Антоновича.

- Михайле Антоновичу, розкажіть, як сталося, що Ви обрали таку нелегку та вкрай відповідальну професію - лікаря-хірурга?

- Взагалі, я був дуже далеким від медицини, і юнаком мріяв стати військовим.

- Цікаво, а чому саме військовим? Можливо, Ви із сім’ї військових?

- Зовсім, ні. Мій батько - коваль. Мама теж проста робітниця. А народився і виріс я у Старокостянтинові Хмельницької області. Навчався спочатку у 21-ій школі, згодом, коли батьки розгледіли у мені здібності до наук, перевели у сильнішу, 1-шу школу. Хоча, по правді сказати, мій старший брат був набагато здібнішим і наполегливішим від мене, а мені хотілося побешкетувати, погуляти, потанцювати… Відтак ми частенько навідувались на танці. А Старокостянтинів вважався військовим містом, і на танцмайданчику було безліч молодих офіцерів та курсантів, на яких тільки і поглядали дівчата, а ми, прості школярі, шалено заздрили їм. От тоді-то я твердо вирішив - буду військовим.

- А чи був у Вас хист до військової справи?

- Ви знаєте, я завжди цікавився військовою справою і бачив себе тільки військовим, тим більше, що мій дядько був воєнним льотчиком. Та й спортивна підготовка в мене була відмінна, позаяк з дитинства займався волейболом, боксом, полюбляв ковзани та лижі, здобув навіть звання Кандидата у майстри спорту з волейболу. Тому легко вступив до військового училища.

- Але в результаті Ви все одно прийшли до медицини.

- Думок про медичну галузь, як моє майбутнє, в мене не було ще довго, адже я чотири роки навчався у військовому училищі. Проте зі мною сталася прикра пригода, коли наш літак невдало приземлився, яка ледь не закінчилася трагічно. У результаті постраждали мої товариші, а я отримав важку травму, з якою провів тривалий час у госпіталі. Після цього на військовій кар’єрі можна було ставити хрест.

- Як же Вам вдалося не занепасти духом за таких сумних обставин?

- Я довго думав, доки лежав на лікарняному ліжку, довелося побачити різне за ті чотири місяці, які я провів у госпіталі. Почав цікавитися медициною, читати літературу. Згодом, майже одразу після виписки, через півтора місяці, вирішив вступати до Тернопільського медичного інституту. Все відбулося досить спонтанно.

- А як же Вам вдалося, майже без підготовки, вступити з першого разу до вишу?

- Звісно, тут треба подякувати батькам, які ретельно займалися моєю шкільною освітою, і якраз з необхідних предметів для вступу в мене були досить непогані базові знання.

- Як пройшли Ваші студентські роки, що запам’яталося найбільше?

- Думаю, немає жодної людини, яка б з ностальгією та зачарованою посмішкою на обличчі не згадувала юність і студентські роки. Так само і я. Є що згадати, бо роки навчання промайнули весело та чудово. Я продовжував займатися волейболом, постійно брав участь у спартакіадах. Але найбільше все-таки запам’ятався перший операційний досвід. Той трепет, з яким я вперше йшов асистувати до операційної, згадується і досі. І як важливо було не втрати самовладання, працюючи з видатними хірургами.

- А як сталося, що Ви стали саме хірургом?

- Спочатку, коли навчаєшся на перших курсах, звісно, замислюватися про майбутню спеціалізацію рано, проте надалі вже викладачі спостерігають, до якого напряму в студента є хист, здібності, зрештою, талант, який розвиватимуть згодом, приділятимуть вже більше уваги. Я, наприклад, зацікавився саме хірургією і на п’ятому курсі вже очолив хірургічний гурток, часто асистував на операціях.

- Розкажіть, як потрапили до Рівного?

- У Рівному мала проходити спартакіада, в якій я брав участь і яка приблизно збігалася у часі з шестимісячною переддипломною практикою. Тому мене на шостому курсі і направили до Рівного практикуватися.

- І як відбувалося Ваше практичне навчання у Рівному?

- Потрапив я до обласної лікарні, тому пощастило працювати з досвідченими хірургами, які стали мені справді прекрасними вчителями, і від яких перейняв неоціненний досвід. Звісно, щоразу, як я йшов асистувати, це була унікальна для мене практика, і я намагався перейняти майстерність своїх вчителів, вхопити кожен рух, вчився в них оперативно, проте зважено, приймати серйозні рішення. І, знаєте, мені це вдавалося. Трудився я наполегливо і самовіддано, тому мене після закінчення практики забрали працювати в Рівненську обласну клінічну лікарню, де, я був певен, мені вже все знайомо. Звісно, це мені лише здавалося. Під час проходження практики якихось особливих труднощів у мене не виникало, а ось коли поряд немає досвідченого вчителя і ти залишаєшся на одиниці з пацієнтом - інша справа. Величезний тягар відповідальності лягає на плечі, тому головне - не втратити самовладання, якою б складною не була ситуація.

- Чи були у Вас незвичні, складні випадки?

- Ви знаєте, кожен випадок є таким, і для кожного пацієнта лікування - індивідуальне. І хочу зауважити, що все-таки у сучасних умовах лікарям працювати вже значно легше, позаяк існує досить чітка спеціалізація, як наприклад, гнійна хірургія, хірургія шлунково-кишкового тракту, нейрохірургія тощо. Раніше, на всю лікарню вночі на чергуванні залишався один хірург та терапевт. А коли траплявся важкий випадок, то викликали лікаря, що спеціалізувався з необхідного профілю.

Якось привезли пацієнта зі складним переломом руки, а в травматології у мене досвіду ще не було, тож я викликав травматолога. Це був досвідчений, набагато старший за мене лікар, який оглянувши пацієнта, запитав, скільки я тут працюю, і сказав, що оскільки я вже не інтерн, мені час самостійно проводити такі операції. Я багато чого навчився в нього, і твердо вирішив - лікарю-хірургу треба знати та вміти все. Після чого став відвідувати та асистувати на різних операціях. Мене все цікавило і хотілося постійно пізнавати щось нове, удосконалюватися.

Загалом, я провів понад десять тисяч операцій, і кожен випадок був різним і по-своєму унікальним. Дуже довго у мене не зникало відчуття хвилювання перед операцією, адже треба приймати рішення, яке може вартувати життя людини. А працювати доводилося у різних умовах, позаяк наша лікарня - обласна, отже доводилося часто виїздити в ургентних випадках у села.

Одного разу зі мною, ще молодим лікарем, трапилася така історія. Якось вночі під час чергування мені довелося виїхати на виклик до Гощанського району. Випадок був екстреним - молодий хлопчина, щойно відбувши відпустку строкової служби, повертався до військової частини вантажним автомобілем і раптово вилетів з кузова, отримавши важку черепно-мозкову травму. Треба терміново було усунути гематому, яка тиснула на мозок і могла спричинити незворотні наслідки та порушення мозкової діяльності, а за невчасної допомоги - смерть. Отже, пацієнтові потрібно було розкрити черепну коробку, а з інструментів - тільки ручний коловерт. Це зараз вже використовуються електричні прилади тощо, а тоді ще про таке навіть і не знали. Подібна операція була у мене вперше, і важко передати, що я тоді пережив. Але, на щастя, все пройшло успішно, пацієнт згодом одужав. Отож, помалу набував досвіду, практичних навичок.

Варто зауважити, що раніше лікар отримував всебічне сприяння для забезпечення інформацією, обміну досвідом. Я постійно їздив на курси підвищення кваліфікації. Наприклад, у Москві переймав передовий досвід протягом восьми місяців, був також у Німеччині, інших містах та країнах.

- А що цінного Ви набули у передових колег?

- Вагомим здобутком є освоєння технології роботи з лазерним скальпелем. Для України це був перший досвід.

- Чи є достойні приємники Вашої справи? Є кому передати свою майстерність?

- Звісно, у мене було і є багато учнів, які згодом стали талановитими лікарями. Понад двадцять років я очолював різні відділення обласної лікарні, останнім часом - відділення хірургії шлунково-кишкового тракту, яке згодом передав у надійні руки свого вихованця, прекрасного фахівця Василя Дмитровича Кордяка.

- Чи пішли діти Вашим шляхом?

- Моя сім’я складається з найрізноманітніших фахівців (сміється - авт.). Дружина, як і я - лікар, працює у лабораторії. Один син, Сергій - теж хірург, а інший - Валерій, закінчив “політех” і став технологом, старша онука закінчила “ін-яз” Гуманітарного університету. Можливо, молодша онука, після закінчення школи захоче стати теж медиком.

- Михайло Антонович, користуючись нагодою, від імені нашої редакції хочемо привітати Вас з ювілеєм та побажати міцного здоров’я, благополуччя Вам і Вашій родині та якнайдовших років плідної роботи. Адже Ваш труд є таким необхідним та неоціненним для нас - Ваших співвітчизників.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: