Співак повинен бути добрим,

Микола Швидків, баритон, лауреат і дипломант шести міжнародних та всеукраїнських конкурсів вокалістів, соліст Рівненської обласної філармонії:

“Після закінчення училища вступив до Рівненського педінституту. Там ми, власне, й зустрілися з Галею, адже потрапили до одного педагога з вокалу - Надії Петрівни Софронової. Коли я побачив, що у нас із Галиною одна мета - досягти успіху у вокалі, то зрозумів: це допоможе нам і в подальшому сімейному житті”.

- Перше моє запитання до Миколи: чи не заважають сімейному щастю ваші закордонні гастролі?

- Хоча моя сольна кар’єра співака почалася вже під час навчання у консерваторії, це не зашкодило нашим сімейним стосункам. Я дуже багато гастролював із концертами - бував у Німеччині, Ірландії, Швейцарії, Австрії. А в Польщі ми заспівали із Галиною разом. До речі, незабаром у нас відбудеться спільний виступ у Білостоці - нас запросили взяти участь в концерті “Аве, Марія!”

- Хто виконує “провідну партію” у ваших сімейних концертах?

- Ми розподіляємо роботу за принципом “п’ятдесят на п’ятдесят”. Концерти “Аве, Верді!”, вечори української, російської, німецької, італійської музики - ці програми “виносили” і “народили” разом. У нашому сімейному житті також немає поділу на головні та другорядні ролі. Однаково дбаємо про порядок в домі, і щоб доньки не були обділені батьківською увагою і теплом.

- Левову частку часу ваша родина присвячує музиці. А як відпочиває ваша сім’я?

- За нашою сімейною традицією всі великі свята - Різдво, Новий рік, Великдень відзначаємо в Кременці, відпочиваємо у рідних.

Галина Попович-Швидків, сопрано, викладач кафедри народного співу РДГУ, солістка Рівненської обласної філармонії:

“У мене дві батьківщини - Галичина і Волинь. Народилася в місті Городок неподалік Львова. Звідти походить мій тато, там тривалий час жила моя мама. Мій дід, прадід і його предки були священиками. І хоча їхні внуки не пішли по лінії духовенства, та походження накладає певний відбиток на рід, на сім’ю. У 1990 році закінчила музично-теоретичне відділення Рівненського музучилища, а затим музично-педагогічний факультет Рівненського педінституту. На останньому курсі училища познайомилася з Надією Петрівною Сафроновою, яка й стала моїм педагогом з вокалу”.

- Галино, ви - дружина співака, мати двох маленьких доньок, однак сімейні клопоти не заважають вашому творчому зростанню. Як це вам удається?

- Співи, і взагалі мистецтво, настільки живить людину позитивними емоціями, що відмовитися від усього цього неможливо. І я не скажу, що від цього страждають діти. Навпаки, вони, як і ми, купаються в цьому, вони ростуть у цій атмосфері.

- Чи “розспівуєтеся” ви вдома, наприклад, на кухні, коли варите борщ?

- Додому хочеться прийти і, навпаки, відпочити від всього. Хочеться спокою, тиші, якогось затишку. На повний голос не співаємо ані на кухні, ані в кімнаті. Але щось таке промуркотіти під фонограму, коли вчимо слова, або просто тихенько поспівати на любительському рівні, - це залюбки.

- А за святковим столом?

- Якщо хороша, приємна компанія, то не гріх і заспівати. Але співати за столом, а особливо напідпитку треба особливо обережно, адже голос - це дуже дорогий інструмент.

Коли у мене гарний настрій, коли переживаю якісь прекрасні миттєвості - хочеться співати на повний голос. Такий піднесений стан, пригадую, у мене був, коли народилася наша перша донька. А ще - коли бачу в природі щось незвичайне, дивне, прекрасне. Співак мусить бути людиною дуже позитивно налаштованою і передати цей настрій слухачам. На мою думку, людина з поганими емоціями, з якоюсь злістю на душі не може бути хорошим співаком.