Сам Василь Кочубей належав до давнього роду кримських татар. Його предок - Кучук-Бей у середині 17 ст. прийняв хрещення і взяв ім’я Андрій. Василь Кочубей був третім коліном роду Кочубеїв. Рік його народження - 1640, а смерті - 1708. Не маючи особливих здібностей, Кочубей був працьовитим, енергійним, дисциплінованим і добре знав канцелярську справу. Він пройшов усі щаблі тогочасної вислуги: від писаря і до генерального писаря. Іван Мазепа, ставши гетьманом 25 липня 1687 р., нагородив Кочубея багатьма землями на Полтавщині (у тому числі й знаменитої Гоголівської Диканьки) і дав високе звання генерального судді.
У тогочасному “табелі про ранги” генеральний суддя належав до генеральної козацької старшини, до того ж генеральний суддя вирішував усі спірні питання і дуже часто саме його голос був остаточним у прийнятті рішень. Мазепа і Кочубей були друзями, а коли у Кочубея народилася дочка - покумалися. Коли Мотрі виповнилося 16 років, а Івану Мазепі вже минуло 60, гетьман закохався до безтями. Він був дужим не по літах, струнким, жвавим, із гарячим живим поглядом. Замолоду він не цурався жінок, а вони відповідали йому взаємністю. Не встояла проти його чар і вродлива Мотря. Закохані почали потайки зустрічатися. У 1704 році Мазепа хотів одружитися з Мотрею. Його не зупиняли ані різниця у віці, ані те, що православна Церква забороняла шлюб між хрещеним та похресницею. Звісно, Кочубеї не хотіли й чути про весілля.
Дійшло до того, що Мотря втекла від батьків до Мазепи, а ті у відчаї просили і благали Івана повернути їхню доньку. Гетьман відповідав: самі, мовляв, винні, бо дочку заміж не віддали. Побоюючись розголосу, а особливо осуду з боку козацької старшини, Мазепа завагався й повернув Мотрю до батьків. Історія цього кохання мала продовження. Кочубеї затаїли злість у душі. Мазепа, як і раніше, бував у Кочубея, той відвідував його банкети й навіть запевняв у вірності. Але насправді тільки й шукав нагоди, щоб помститися за безчестя. Він і раніше не раз чув політичні міркування Мазепи щодо “відокремлення від Москви”, за які того могли просто знищити, а тепер терпець йому увірвався. Кочубей поспішив із доносами до царя, а Мазепа закидав свою Мотрю таємними любовними листами. Тут виявився і ще один талант великого гетьмана - літературний. Мазепа не втрачав надії на щастя: “Моє серце кохане! Сама знаєш, як я сердечне, шалене люблю Вашу Милість; іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість було, щоб нехай їхала та жила у мене. Тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такі злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любонько, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і ручечку дала; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду”. Дізнавшись про знущання матері, він пише Мотрі: “Моя сердечна кохана! Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не перестає Вашу милість мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з Вашою Милістю слушного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; а поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам”. Але батьки долю Мотрі вже визначили, а Мазепа не мав більше наміру терпіти доноси Кочубея, про які добре знав. “Моя сердечна кохана, найліпша, найлюбезніша Мотрононько! Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зі мною: що маю з Вашою Милістю далі чинити. Бо вже більше не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама побачиш. Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають”.
Кочубей не міг осягнути, що кохання Мазепи та його доньки - взаємне. Батько вирішив боротися з Мазепою за допомогою політики. Він разом із Білоцерківським старостою Іскрою пише донос цареві про зраду гетьмана, проте завдяки вірним Мазепі царським урядникам компрометуючі документи потрапили до рук гетьмана і доля Кочубея та Іскри була вирішена. 15 липня 1708 року на обох чекала жахлива кара - їм відрубали голови. Мотрю Кочубей, яку в 1707 році видали заміж за генерального суддю Чуйкевича (близького до Мазепи), було заслано з чоловіком до Сибіру. Подальша її доля невідома. Є лише усні перекази, що після повернення в Україну вона пішла у монастир у с.Пушкарівці під Полтавою, де й провела останні роки життя. Скільки їй було відміряно віку, ніхто не знає. Через три місяці після страти Кочубея Мазепа також поплатився за свої замисли. Незадовго до своєї смерті на чужині (2 вересня 1709 року) Іван Степанович Мазепа думками повертався на рідну йому Україну, де залишилися його мрії, надії і втрачене кохання.
Партнери 