Хай будуть каструлі

­ У тебе, ­ говорить, ­ мабуть, своя каструля не варить. Торік ти притяг три качалки й упаковку лаврового листя, позаминулого ­ півсотні ложок і штопора. Можна подумати, що ми руками до цього увесь час борщ їли чи до сусідів вино відкорковувати бігали. А ще раніше, то лоточки для яєць принесеш, то щітки для унітазу, то ще якусь дурницю втнеш. Фантазія в тебе хоч якась та є? Хіба жінці качалка чи каструля потрібна? Запросив би до ресторану на романтичну вечерю чи у кінотеатр на якусь прем’єру. А то пару бляшанок приволоче і все ­ День народження відбув.

Присоромила мене трохи жінка, а я з цього всього й справді подумав: чому б і не сходити у той таки кінотеатр. Адже відколи ми з нею там були, то ще “Ну, постривай!” повним ходом крутили. А нині чув, що на сеансах фільмів й самому можна стати одним із головних героїв. Якісь і 3D, і 7D, і справжній дим відчуваєш, і дощ по обличчю брязкає, і ще щось відбувається. “От, ­ думаю, ­ виправлюся перед Анжелкою за День народження і поведу таки в кінотеатр”.

Шукати квитки на кіносеанс довго не довелося. Колеги по роботі порадили що, де, як і почім. Я знову думаю: 3D чи 5D ­ це вже минуле, візьму краще квиточки на 10D, хай жінка потішиться, може, злість за каструлі тримати не буде. Пішли ми з нею на фільм про Другу Вітчизняну війну “Сиджу в окопі і відстрілююсь”. Сіли в першому ряду та й почали споглядати оте дивацтво. А ми й справді не знали, що воно все, наче в реальності. Тут, дивлюся, на мою Анжелку, ніби стриножений, німець із саперною лопатою біжить, вдарити хоче. Я вискочив наперед, та як лусну тому німчугану поміж очей. У залі відразу увімкнули світло і з півтисячі очей дивилися за тим, як одному з працівників кінотеатру, що сидів за апаратурою, зупиняли кров з розбитого носа. Двоє охоронців чемно мені пояснили, що то не в дійсності, а лише кіно з надсучасними спецефектами. Та коли ще раз розіб’ю працівнику носа, то мене тоді в дійсності викинуть за двері. Вибачився я за прикрий інцидент, пояснив, що вперше дивлюся отаке диво. Спасибі ­ зрозуміли.

Сидимо далі. Та хіба ж всидиш, як тут із заду нас кляті фріци почали оточувати танками і бронетранспортерами.

­ Анжело, ­ кричу, ­ нам капут! Стрибаймо в окоп!

Бачу, жінка вже розмовляти не може, а тільки на пальцях щось показує. Видно, від вибуху бомби, що гепнулася біля ніг, її контузило. Я, вхопивши дружину за обидві ноги, поволік вздовж окропу з криком: “Живими не здамося!”. А здатися таки довелося, бо з неба півроти німецьких парашутистів зненацька захопили нас у полон. Зв’язали мені з Анжелкою ноги нижче колін та й давай допит робити. Щось белькочуть сердито і дула автоматів на нас понаводили.

­ Беріть, ­ кажу, ­ в нас, що хочете, але відпустіть живими. Ось мій дорогий айфон і банківська карточка з “Ощадбанку”. На ній дві тисячі гривень ­ перша від Юлі, а друга Вітіна. А ось пін­код до неї, ­ і почав пальцями рук по землі чотиризначне число видряпувати. ­ А ось недешевий піджак і жінчині золоті сережки й перстень.

Склав усе це добро в рюкзак головного і знову прошу:

­ Відпустіть, благаю, у мене ще два кредити непогашені, і якщо завтра не вийду на роботу, то звільнять.

Видно, це на них подіяло, бо щось трохи помугикали між собою й відразу після цього найменший із них фріцик розв’язав мотузки на ногах. Посміхнувся до нас і сказав, аж кланяючись:

­ Данке шон. Ауфідерзейн.

Ми з Анжелкою віддякуватися не стали, а дрепнули звідти та ще й з усього переляканого духу. Моя дружина, як прудконога лань, бігла півсотні метрів переді мною неосвітленими вулицями міста додому, а я конякою за нею. Насилу прибігли, замертво попадали на ліжко, тривожно перезираючись один на одного. А на другий день Анжелка мені сказала:

­ Вовчику, нехай все­таки будуть каструлі, а не кінотеатр.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: