Зрозумій мене, доню...

Так сталося, що Ганна Павлівна заміж не вийшла. Коли траплялися молоді люди, які були не проти пов’язати з нею своє життя, вони або не подобалися їй, або ж батьки відмовляли її, вважаючи, що кандидати в чоловіки не гідні їхньої красуні й розумниці Ганнусі. Вона була в них єдина дитина – цим усе сказано. А потім батьки почали хворіти. Спершу пішла з життя мати, а через рік – батько. І залишилася Ганнуся одна у невеличкому приватному будинку. Працювала в обласній бібліотеці завідуючою читальним залом. Ввічлива, доброзичлива, розумна, вона викликала повагу як у колег, так і у читачів бібліотеки.

Роки спливають дуже швидко. Тридцять, тридцять п’ять... Ганна почала серйозно замислюватися про своє майбутнє. Що залишилася “старою дівою”, її не дуже турбувало, а ось те, що в майбутньому не буде жодної рідної душі – лякало. Треба народити дитину! Від кого? Від гарного чоловіка, якого, мабуть, любити й не збирається. Тож згодом вона завагітніла від чоловіка, який, на її розсуд, був гідним стати батьком її дитини. Вона попередила його: “Заміж за тебе я не збираюся. Просто хочу мати дитину”. Він не заперечував, адже мав сім’ю і двох дітей.

Так у тридцять сім років

Ганна стала мамою – народила дівчинку, яку назвала в пам’ять про свою маму – Марією. Незважаючи на матеріальні труднощі – довготривала відпустка по догляду за дитиною забрала у неї весь її невеликий заробіток бібліотекаря, - вона була безмежно щасливою. Ночами, коли Марійка засинала, Ганна вишивала рушники, серветки, сорочки. А по вихідних виносила всю цю красу на базар. Тепер це стало єдиним джерелом фінансів.

Марійка росла на радість мамі швидко і майже не хворіла. Коли їй виповнилося два рочки, Ганна віддала її в дитячий садочок.

Змалечку Марійка зрозуміла: все, що робить мама – це тільки для неї. Гарне вбрання, смачні цукерки, дорогі іграшки – все їй. Зрозумівши це, вона не раз вередувала: це хочу, а цього – ні. “Апетити” Марійки з роками зростали. Вродлива, самовпевнена – вона не мала друзів ні в садочку, ні, згодом, у школі. Ганна розуміла, що характер у доні не мед, але тішилася думкою: виросте – стане розумнішою. Вчилася Марійка непогано. Дуже любила хизуватися перед однокласниками і своїм вбранням, і доволі дорогими прикрасами. Та на все потрібні були гроші, і Ганна робила все, аби їх заробити. Вона вже давно почала вишивати ікони, картини. Двічі були її персональні виставки; кращі роботи потрапляли до музеїв столиці і близького зарубіжжя.

Марійка, здавалося, не помічала титанічних зусиль матері, аби задовольнити її чималі потреби. Слово “дякую” рідко злітало з її вуст. Натомість, якщо щось було не по ній, вона могла наговорити матері багато неприємних слів. Але Ганна, ніби нічого не помічаючи, все їй пробачала, - любов до доньки була безмежною.

До читального залу часто приходив високий сивочолий чоловік. З його формуляру Ганна знала, що він доцент, викладач одного з престижних вузів міста. На його прохання, по міжбібліотечному абонементу вона замовляла багато літератури, -він пояснив їй, що працює над докторською дисертацією.

Одного разу Петро Петро-

вич – так звали доцента – запропонував:

- Ганно Павлівно, ви так багато для мене робите, дозвольте запросити вас у неділю в кафе. Я за вами зайду.

- Ну, що ви. Це ж моя робота...

- Я вас дуже прошу, не відмовляйте мені.

У неділю Ганна летіла на роботу, ніби на крилах. Перед цим довго вивчала свій небагатий гардероб, приміряючи то одне, то друге. Вибрала світле гаптоване плаття, яке жодного разу не одягала.

- Куди ти так причепурилася? – з іронією запитала Марійка, пильно дивлячись на матір.

- Сьогодні день народження у співробітниці. Може, підемо в кафе, - відповіла, ніяковіючи від брехні.

Уперше Ганна образилася. Хіба вона не має права на крихітку щастя? Адже й так усе віддає доньці.

- У твої роки в таких нарядах не ходять, - якось недобре посміхаючись, промовила Марійка.

“У мої роки...” Так, справді, їй уже п’ятдесят п’ять, - скоро на пенсію.

- Доню, в сімнадцять років тобі важко зрозуміти, що вік жінки - не календарні роки, а стан її душі.

- Ну, і який у тебе стан? – з іронічною посмішкою запитала донька.

- Відмінний, - уперше дозволивши собі, сердито відповіла Ганна.

Петро Петрович прийшов з великим букетом троянд. “Звідки він дізнався, що жовтий колір – мій улюблений?..” У кафе вони довго розмовляли. Вона дізналася, що вже три роки, як померла його дружина. Син навчався у Німеччині; там і залишився, одружившись з німкенею. Раз на рік приїжджають до нього з маленькою онукою.

- Я почуваюся таким самотнім і старим, - зізнався він Ганні.

- Ну, що ви таке кажете. Який же ви старий! Напевно, студентки на вас задивляються.

- Не знаю, не помічав. Але дуже хотів, щоб одна жінка, яка мені давно подобається, звернула на мене увагу...

Їхні зустрічі стали все частішими. Марійка не могла не помітити змін у поведінці матері, її зовнішності. І хоча Ганна Павлівна й раніше завжди гарно виглядала, тепер це було більш помітно.

- Може, ти закохалася на старості років? – в’їдливо запитала Марійка.

- Може, й так, - відповіла вона, не бажаючи більше приховувати свої стосунки з Петром Петровичем. – Хочеш, я тебе познайомлю з людиною, яка мені стала дорогою?

- Мені все одно, - якось нервово відповіла Марійка...

Через півроку Ганна Павлівна і Петро Петрович побралися. Вирішили повінчатися у церкві. Весілля не робили, - просто запросили найближчих друзів. Марійка до столу не вийшла: сказала матері, що захворіла. Звісно ж, мати цьому не повірила. На душі було важко: рідна донька, якій віддала все життя, стала ніби ворогом.

Вирішили, що Петро Петрович продасть свою квартиру і буде жити в них, - гроші, і чималі, потрібні були на навчання Марійки у вузі. Коли Ганна Павлівна сповістила про це доньку, та спалахнула гнівом:

- От бачиш, не ти йому потрібна, а наша хата!

- Не смій так говорити, - вперше підвищила голос на Марійку. – Адже гроші потрібні саме для тебе.

- Не хочу я ваших грошей! Краще піду заробляти на панель...

Мати гірко заплакала.

- І взагалі, може, я заважатиму молодятам, - в’їдливо додала Марійка, - можу піти в гуртожиток...

Часто серед ночі Петро Петрович прокидається від тихого схлипування дружини.

- Що з тобою, Нюсю?

- Тяжко мені. Чому така несправедливість? Я їй віддала все – і така невдячність. Я молю Бога, аби вона хоч коли-небудь зрозуміла мене...