Корнинський винахідник мріє звеличити Україну

14 років пан Білицький від дав Тольяттінському автозаводу, де пройшов шлях від слюсаря до інженера-конструктора. Повернувшись до рідного Корнина, що біля Рівного, на “Жигулях” шостої моделі у 1986 році, зрозумів - на таких дорогах його авто робити нічого. Перший “БІЛ” (саме таку назву він дає своїм власноруч зробленим автомобілям) з’явився у 1988 році. Оскільки необхідну для реєстрації авто документацію тоді виготовляли в області, оформити авто вдалося з мінімальними фізичними та фінансовими затратами. Наступний витвір став на колеса у 2002 році. Ще за три роки з’явився черговий лімузин “БІЛ”. Невдовзі майстер завершить роботу над ще одним автомобілем. Здавалося б, такій людині - шана й повага від усіх, а насправді його творіння викликають захоплення лише у звичайних людей. Чиновники ж усіляко ігнорують корнинського Кулібіна.

- Ще за часів президентства Кучми я демонстрував свій автомобіль Віктору Медведчуку, - згадує Іван Білицький, - тоді всі охали й ахали. Відразу ж запитали, чи є в мене один або два мільйони доларів. Дізнавшись, що таких грошей у мене немає, сказали, щоб добивався всього сам. Сподівався, що зі зміною влади нарешті з’явиться і до мене інтерес. Взяв кредит і зробив черговий “Лімузин”, поїхав на ньому у Київ. Там мені розповіли, що Віктор Янукович обов’язково допоміг би, але він не любить Західну Україну. Незважаючи на це, досі пропонують роботу на заводах Донеччини. Запрошують у Київ фірми, які надають послуги перевезення “Лімузинами”. Але не хочеться, щоб мої автомобілі були джерелом звичайного заробляння грошей.

Бідкається пан Білицький, що ніхто не прагне допомогти йому, все доводиться робити самотужки. На сьогоднішній день майстер винен банку й знайомим 44 тисячі доларів. Свої фінансові питання він міг би вирішити відразу ж, продавши лише одне авто. Йому вже пропонували за “БІЛа” 250 тисяч доларів. Певно, хотіли зробити подарунок чи то Пінчуку, чи то Ахметову. Але ж знову власні принципи взяли гору над бажанням заробити, й Іван Білицький відмовився продавати авто. Уявити, що його творіння прикрасить приватний автопарк українського вельможі, було дуже важко. Не для цього він місяцями не виходив з майстерні.

Ще один цікавий випадок трапився з майстром у столиці нашої держави. Коли він проїжджав повз приміщення ЦВК, його наздогнав молодик на “Майбаху”. Відкривши вікно, він почав розпитувати про диво-авто. Дізнавшись, що Іван Білицький самотужки зробив цей автомобіль, запропонував його продати йому, або ж помінятися машинами. Вже згодом Іван Білицький дізнався, що спілкувався він із сином нинішнього столичного мера Леоніда Черновецького. А ось зустрітися з Президентом Віктором Ющенком йому так і не вдається. Вже й з прес-секретарем гаранта Конституції Іриною Геращенко спілкувався, однак безрезультатно.

- Великі надії покладав на нинішні парламентські вибори, - розповідає пан Білицький. - Хто вже тільки не сидів у моїй машині: і Микола Катеринчук, і Юрій Луценко, і Петро Порошенко. Всі обіцяли підтримку та “золоті гори”. З останнім у нас відбулася, як мені тоді здавалося, цікава й продуктивна розмова. Взимку, коли пан Порошенко був у Рівному, мені подзвонили й попросили під’їхати до телерадіокомпанії “Рівне 1”. За мить я вже стояв перед центральним входом. З приміщення вийшли Петро Порошенко з охороною та нинішній губернатор Віктор Матчук.

В автомобіль сів лише Порошенко. Автомобіль він майже увесь обмацав руками, розпитував, що та як. Потім поцікавився, що ж я хочу. Я відверто й розповів, що хочу подібні авто, і простіші, випускати на заводі. Для цього мені потрібні цехи, відповідне устаткування, кредит п’ятивідсотковий. Порошенко відразу ж запропонував завод у Запоріжжі. Їхати в таку далечінь я відмовився. Тоді він мені запропонував Луцьк.

Отримавши від мене ствердну відповідь, пообіцяв, що наступного дня до мене приїде директор Луцького автозаводу й про все домовиться. Однак, ні наступного дня, ні наступного місяця до мене ніхто не приїхав і не подзвонив. Образливо, бо коли треба в Києві на міжнародній виставці чимось подивувати іноземців, то телефонують й запрошують. Мені дуже неприємно, що за півтора роки хоч би один чиновник поцікавився, які у мене проблеми.

У Києві до Івана Білицького підходять іноземці й пропонують їхати до їх країн. З такими “золотими руками” він громадянство отримає за два дні будь де. В Україні ж, виходить, талановиті люди не потрібні.