Так, 23 січня до міліції надійшло повідомлення, що біля однієї із сільських рад Зарічненського району зібрались місцеві жителі, переважно жінки, в кількості майже 50 чоловік з претензіями, щодо порядку проведення мобілізації. Правоохоронці з’ясували, що громада висунула вимогу про видачу їм повісток, які надйшли до сільської ради з військкомату. Сільський голова зачитав присутнім прізвища громадян, які підлягають мобілізіції. Однак, в цей час обурені мітингувальники вихопили з його рук повістки та розірвали, після чого повернули їх сільському голові. Крім того, за ініціативи мітингуючих, зібрано понад дві сотні підписів у знак протесту щодо проведення призову та мобілізації.
Судячи з усього, подібні акції можуть мати місце не лише на багатій бурштином Зарічненщині. Тому спробуємо розібратися в тому, що собою являє ця сама четверта хвиля мобілізації. Почнемо з того, що саме мобілізацією нинішні події по суті не являються. Система комплектування збройних сил України продовжує залишатися “радянською”, а в СРСР мобілізація могла бути проведена лише за умови оголошення країні війни. Це не означає, що резервістів (у СРСР їх називали приписники) не брали до лав збройних сил. Брали, і дуже активно. Однак цей процес мав назви: військові збори або великі військові збори. Перші були плановими, і люди старшого віку згадують, як раз у пару років доводилося на кілька тижнів одягати форму і оновлювати свої військові знання, як правило у тій частині, до якої вони були приписані на випадок війни. Таким чином, країна мала величезний резерв підготовленого особового складу. У тому випадку, коли війна не оголошувалась, але потрібно розгорнути дивізії та корпуси до чисельності військового часу, проводилися великій військові збори (російською БУС). Резервісти отримували повістки, їх збирали і відправляли до тих частин, де вони були потрібні. Найвідоміший БУС у Радянському Союзі був проведений навесні 1941 року, коли в західні військові округи були направленні майже дев’ятсот тисяч резервистів.
Теоретично, така схема укомплектування збройних сили збереглась і в Україні. Однак, лише формально. Фактично, ще навесні 2014 року, коли потрібно було доукомплектувати частини виявилося, що реально перепідготовкою резервистів усі двадцять три роки Незалежності, ніхто толком не займався. Навіть просто доставити повістки військовозобов’язаним було проблематично, і до цього навіть залучалися вчителі. Пройшов майже рік, і зрозуміло, що тих хто сьогодні боронить нашу державу на Сході потрібно змінювати. У держави є лише три способи вирішення цієї проблеми. Відправити в зону АТО солдат строкової служби, найняти достатню кількість “контрактників”, або провести черговий набір резервистів. Обрали останній варіант. Що тут скажеш? Державу захищати потрібно - це обов’язок громадян. Тим більше, що відразу нікого у бойові частини посилати не будуть, принаймні так стверджують військові. Резервісти певний час будуть на полігонах проводити, так зване бойове злагодження (тобто згадувати свою військову спеціальність), і лише після того відправлятися на передову. Чисельність нинішнього призову військовозобов’язаних теж не є аж такою фантастичною: 50 тисяч на всю Україну, це приблизно 2,5% усіх, хто може по законодавству бути мобілізованим. Хоча є і нюанси. Наскільки вдасться державі, яка вже майже рік воює, укомплектувати чергову партію своїх захисників усім необхідним та забезпечити їх гідною оплатою велике питання, бо сьогодні сподіватися лише на героїзм волонтерів вже важко, а голодний та погано вдягнений резервіст багато не навоює…
Партнери 