Гостинець для сина

Правда, іноді помагає на городі сусідці Тетяні. Вісімдесяте її літечко прошмигнуло непомітно в жнива – й не зогледілася. За роботою не було часу заглядати у паспорт. Сиділи обоє на веранді, смакували чаєм та душу краяли спогадами про далекі дівочі літа. Ох і виспівували колись обоє дзвінко – на все село:

Ой місяцю, місяченьку!

Не світи нікому,

Тільки моєму миленькому,

Яки йтиме додому…

Нема вже ні її милого Петра – хвороба скрутила і звела зі світу білого в п’ятдесяту весну. Нема і в Тетяни Івана – загинув під колесами машини тутешнього багатія.

Того дня Марина взялася за гарбузи. Вродили нівроку. Наче півкулі червоніли і жовтіли на грядці. Щоб не носити по одному, надумала волочити. Розстелила старе рядно, накотила гарбузів – і вйо до хати. Туди – сюди. А думки роєм напосілися. Вчора ввечері телефонував з Росії старшенький синок Вова. В прокурорах ходить. Певне, чваньковитим панком став. Забула, коли приїздив. Ага, ще як внучок Ігорчик був маленьким, тепер школу закінчує. По голосі відчула: син суворий начальник.

- Як живеш, мать? – пробасило у слухавці. Не мама, а мать.

- Слава Богу, - встигла відказати. Але той вже розходився, як чайник на плиті, не давав і рота розтулити.

- Тебя власть не обижает? – знову по-московські.

- Ні, Богу дякувати. Тепер жити можна. Землі – скільки здужаєш, бери, господарюй. Аби лише здоров’я. А таки так.

- Мать, как вы допустили к власти бандеровцев? Почему они не в тюрьме, а убивают мирных граждан Новороссии?

- Що ти верзеш, сину? – не втрималася. – Вчора у сусідньому селі похоронили 20-річного Степанка. Не хлопчик був – ангел. Взяли в полон ті бузувіри в Донбасі і замордували. За що? Що балакав на своїй, українській мові. Він туди поїхав у гості до родини.

- Что ты, мать, веришь киевской пропаганде?

У відповідь хотіла ще втулити слово і про місцевого солдатика Кольку. Призвали у військо навесні, а влітку приїхав до батьківської хати скаліченим. Потрапив під обстріл – гарматний чи ракетний – під Донецьком. Там і зоставив одну ногу. Має 22 рочки. Та в слухавці раптом почувся голосок внучка Ігоря.

- Б-а-а-б, окончу школу, приеду и всех бандеровцев расстреляю. Так передай им, - і зареготав голосно.

Туди-сюди. Волочить ряднину баба Марина. Уже останній рейс. Ой, знову думка свіженька навернулася: гарбузову кашу на молоці дуже любить Оксанка. Це дочечка меншого сина Василя – живе в обласному центрі. Кмітлива дівчинка, старанна. Буває, приїде, то всі кутки в хаті вимете, павутинки збере, поправить килимки, іконки. Дай, Боже, їй здоров’я і щасливої долі. Передихнула. Може, завезти гарбузів до міста? І картопельки. Хай посмакують дітки, та й Василько у дитинстві любив гарбузове диво. Хіба ж у тих магазинах чи базарах накупишся. А тутоньки своє гибіє.

Сонце, наче червоне велетенське колесо, котилося на захід. А Марина з двома величенькими рябими торбами прошкувала до автозупинки, на останню маршрутку. Нікому не сказала, що вибралася до сина в місто. Нехай це стане і для нього сюрпризом.

Всю дорогу, заколисуючись в автобусі, все думала про синів-соколят. Ні, не нарікає і на старшого. Він же далеко від батьківського порогу пішов, не розуміє життя в Україні. Ще схаменеться, як правда постукає в душу. Обоє розумні, чемні, працьовиті. Василь – водієм в автопарку. Майстер на всі руки. А дім свій як облаштував – теремок! Усюди ладненько. Так і Петро, його батько, любив. Сусід, було, кличе до буфету на пиво, а мій одкоша: ні! Все роботоньку шанував. Старався, як бджілка, тягнув і носив в сімейний вулик. Нехай спочивається йому легенько на тому світі. Перехрестилася.

… Ось і її зупинка – коло супермаркету. Одну торбу із салону подали добрі люди. А за другою сама мусила метнутися. Вхопила притьмом і, ойкнувши, почала поволеньки осідати… Впала на свої торби. З однієї вислизнув і покотився великий жовтий гарбуз.

… Ішла людина по землі, обернута лицем до сонця, руками – до праці, серцем – до любові, долею – до щастя.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: