ЗЛИДАР І ПРИНЦЕСА

– Та облиш його, ходімо, – смикала Улянку за рукав подружка Софійка. – Чого ти до нього причепилася? Він же в тебе закоханий.

– А нехай не витріщається, не ходить за мною по п’ятах!

–  Даремне ти так, Дмитрик – добрий хлопець та й вчиться на відмінно. Навіщо ти його ображаєш?

– А мама казала, що він злидня. Тож нехай з такими, як сам, і товаришує.

Розмахуючи портфеликами, школярки поспішили до автомобіля, в якому їх чекав Улянчин батько. 

***

Добігала кінця остання сесія в університеті. Дві нерозлийвода подруги вже замовляли вбрання на випускний.

–  І Сергій прийде! – Уляна, наче кішка,  вигнула спину перед дзеркалом, розглядаючи себе. – А ти кого запросиш на випускний?

–  Не знаю, ще не думала, більше переймаюся, як працюватиметься мені у школі. Навіть трішки боюсь, а раптом дітлахи не слухатимуть?

– Подумаєш, школа! На ній життя не закінчується. Соню, вище носа, – як завжди, впевнена і самозакохана Уляна вселяла подрузі оптимізм.

– Ти пам’ятаєш Дмитра, нашого однокласника? Нещодавно зустріла…

– Злидню? Хто ж його не пам’ятає!? Хлопчик із секенд-хенду.

– Облиш, Улю. Він такий красень став. З відзнакою політехнічний закінчив. Мені видалося, що не такий вже сором’язливий, цей дипломований програміст, як у дитинстві, а навпаки, сміливий, цілеспрямований. Про тебе розпитував.

– Про що ти кажеш, який Дмитро? У мене є Сергій – він може все. Восени ми обов’язково поберемося.

– А як же кар’єра, про яку ти мріяла, дисертація?

– Та якось…

***

Вони зустрілися рівно через п’ятнадцять років. За цей час багато що змінилося в рідному місті, та й саме місто теж. Уляна після невдалого заміжжя повернулася до батьків, Софія приїхала з родиною додому погостювати.

– Чим займаєшся? – голос Софії був якимось приглушеним, утаємниченим, чи то Уляні це тільки здалося.

– Та, власне, нічим, збиралася пройтися по крамницях.

– У мене є краща ідея.

– Та невже? Чим цікавим можна розвеселити душу в цьому забутому Богом раю?

– Нас запросили в гості, – випалила Софія без передмови.

– Хто?

– Я пообіцяла не казати, але ти будеш здивована.

Молоді жінки вийшли з таксі перед високим  зі смаком зробленим парканом. За ним виднівся великий білий дім. Зелена алея, що вела до будинку, вигравала світлотінями. Після дощу сад тішив незбагненною  свіжістю.

– Хто тут живе? Де господар? Чому не зустрічає? – спробувала   вдавати із себе великодушну Уляна.

– Усе побачиш згодом і будеш вражена. Сміливіше, – Софія підштовхнула подругу до вхідних дверей.

Їх відчинила ще не стара жінка, схоже, не служниця. Мило усміхнулася, запрошуючи до зали.

– Каву, чай?

– А…

– Соню, він зараз підійде. Розмовляє з Англією. Розумієш робота… Приїхав же на кілька днів, але спокою немає. 

– І скільки він вже працює в Англії?

– Десять років. Знаєте… – вона не завершила фрази, як із кімнати, що поруч, вийшов статечний, зі смаком вбраний чоловік. Здавалося, що об його взуття яскраво відбивається сонячне проміння. Наблизився до столика, на якому ароматно-п’янко пахла кава. У його погляді Уляні щось видалося дуже знайомим. Пам’ять її не зрадила: перед нею стояв Дмитро з далекого і безтурботного дитинства.

– Зли… – зірвалося з вуст і застигло в повітрі. Вона стояла, як укопана.  Потім, схопивши сумочку, кулею вилетіла із зали. Уляні видалося, що світ перевернувся з ніг на голову, і вона не могла збагнути, чого в її душі було більше: здивування, сорому, розпачу, болю… Але куди б жінка не спробувала заховатися від самої себе, її переслідували сірі очі маленького хлопчика, який був з дитинства закоханий у маленьку татову принцесу, що ніяк не могла зрозуміти, як це можна бути  бідним і багатим  заодно.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: