Зрада

Той вечір на кілька довгих років докорінно змінив життя Мирона. Вони відпочивали з Ларисою у ресторані. Дівчину раз-по-раз запрошував на танець незнайомець, що сидів з друзями за сусіднім столиком. Коли Мирон побачив, як наполегливо він намагається притиснути Ларису до себе в танці, не стримався. В хід пішли кулаки, а тут Мирон мав перевагу. І коли хлопцеві здалося, що всі словесні  аргументи  вичерпані, він несподівано навіть для самого себе вхопився за ніж.

Розборонити їх гамірні компанії не встигли. За якусь мить нав’язливий залицяльник вже стікав кров’ю. “Швидка”, що примчала за якусь мить, констатувала смерть постраждалого.

… Миронові впаяли сім років. Через кілька місяців розмови довкола його імені стихли. Тільки батьки, оплакуючи долю сина, час від часу навідувалися в колонію. І Мар’яна з Марійкою. Спочатку їздили разом, а потім Мар’яна запропонували розділитися. А ще згодом своєю пропозицією дуже здивувала подругу:

– Навіщо перейматися Мироновою долею? Накоїв біди, нехай сьорбає юшку, що заварив, а нам життя  псувати не гоже, молодість у нас одна.

Врівноважена і тиха Марійка завжди дослухалася до подруги, хоч цього разу спробувала їй заперечити, мовляв, друзів у біді не залишають.

– Та ти, голубко, видно закохана в Мирончика? – спробувала викликати на відвертість Мар’яна, ніяк не сподіваючись, що Марійка набереться сміливості та задасть їй назустріч аналогічне питання. 

От тоді-то вони вперше за багато років й зізналися обидві, що кохання не полишило їхніх сердець.

– Отже, не їдемо? – перепитала Мар’яна. – Повернеться додому  і все вирішиться.

– Як скажеш, – погодилася Марійка. Вона не могла дурити подругу, хоч їй все ж хотілося час від часу бачити Мирона.

Хлопець повернувся додому по амністії, відсидівши у в’язниці більшу половину терміну.

– Марійко, Мирона вчора в центрі селища бачили, – Оксана Данилівна новину дочці повідомила обережно, очікуючи, якою буде її реакція.

Дівчина, щоб не розплакатися, швидко закліпала довгими віями:

– Мар’янці треба сказати. Мабуть, зрадіє.

– Думаю, вона вже в курсі, – якусь мить мама вагалася, але, видихнувши із себе нерішучість, стала сміливішою. – Кажуть, одружуватися він збирається… Із Мар’яною, – сказала й застигла, як вкопана.

– Як це? Вони ж навіть не спілкувалися упродовж останнього часу.

– Не спілкувалися? Та твоя подруга їздила до нього в колонію частіше, ніж Миронова мама, – Оксана Данилівна наче кропом обдала доньку. – Прости мені, дитино. Нехай краще від мене ти почуєш гірку правду, а не від чужих людей, – витерла краєм фартуха сльози, що покотилися в неї з очей.

– Мар’яна не могла так зі мною чинити, – не вірила Марійка. – Ми ж домовлялися дочекатися Мирона, не докучати йому ні листами, ні візитами.

– Обдурила тебе подруга…

За місяць убралися в рожеве всі яблуні в селищі. Їх затьмарювала хіба що білосніжна весільна Мар’янина сукня. Молоді поспішали на вінчання. Йдучи широкою центральною вулицею, за звичаєм, тричі вклонялися перехожим. Люди виходили з будинків, щоб побачити, як ще бритоголовий Мирон впевнено тримає за руку свою вродливу супутницю. Хтось дивувався такому поспішному одруженню, а хтось натякав на те, що наречена вже в “цікавому” стані. Лише ворота Марійчиної родини були міцно зачинені на засув. Не повернув своєї чудової голівки в бік шлюбного гурту навіть жоден тюльпан на обійсті Марійчиних батьків. Згодом сусіди лише скрушно хитали головами, бо дівчина, переймаючись зрадою найліпшої подруги, і словом не обмовилася ні з ким про свій біль, на кілька років зникла з дому, а згодом повернулася, щоб жити далі.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: