Старість - радість

Віра Дмитрівна дослухалася до звуків у коридорі. На сходовій клітці постійно гупали сусідські двері, чувся невдоволений голос сусіда Павла Олексійовича. Якийсь геть нездоровий, як для цієї пори доби,  шум і гамір...

“Все”! Цим словом, здавалось, скинула з себе укривало й рішуче вскочила у капці біля ліжка. Замоталась у пухнастий халат,  почухала за вушком кицьку Місю, й попрямувала до дверей. Поки вовтузилась із замком – глянула на себе у велике коридорне люстро. На неї  відтіля дивилось строге лице із зачесаним назад усе ще смоляним волоссям. “Старість – не радість?” – усміхнулась чогось сама до себе.  Їй було далеко за п`ятдесят – шістдесят практично. І вона все ще не вірила, що увійшла у більш поважні літа, і що з цим також треба вчитись жити. Їй було ніколи…

У коридорі було тихо – внизу грюкнули вхідні  двері.  Віра Дмитрівна постояла хвильку, як раптом учула запах газу від дверей квартири  Павла Олексійовича. Рішення слід було приймати швидко. А вона це вміла робити блискуче…

– Що ж ви, Павле Олексійовичу, оце таке собі здумали? – Віра Дмитрівна сиділа на його ліжку в своєму відділені й міряла пульс.  Потім взяла до рук чашку з духмяним бульйоном і заходилась годувати. Помітила, як він чогось зашарівся і відвів вологі очі.  

Відставила бульйон. Зазирнула в лице. Він криво усміхнувся: “От, Вірочко, от вона – старість. Мене вже годують із ложечки…. Племінник ледь не відправив на той світ – гепнув по макітрі, забрав дорогоцінності покійної дружини, ще й газ увімкнув. Навіщо людині жити, коли вона всім заважає….?”.

Вірочка промовчала. Що сказати? Розповісти, що її чоловік і досі не може змиритись, що вона пішла?  Чи про те, як він  її вишукано дубасив із ревнощів, а потім валявся у ногах, благаючи пробачення?  Колись п`яним так відгамселив, що дитинку втратила тут же, на кухонній підлозі, де валялась серед згустків крові й кількох вибитих зубів. 

Тепер він не п`є. Все ходить. Випрошує…  Навколішки стає.  А вона – як випалене поле. Де ніколи тепер не виросте навіть і одна квіточка.  Усе це збиралась сказати Павлові Олексійовичу, та передумала. Натомість відповіла: “Жити треба для того, щоб могти щось змінити…”.

Ступила два кроки до дверей, відчула, як рвонуло, мов від вибуху, в ділянці серця. Останньою була думка – “Старість – таки  не радість”. А потім тиша. І морок. І більше нічого… 

...Щоці було лоскотно. Обережно розплющила очі.  На неї дивилась пара блакитних дитячих очей.

“Я сплю, - подумала Віра Дмитірівна. – І мені сниться моя ненароджена донечка.

“Отямилась…  діду Пашо…. Отямилась…”, – дзеленькнув голосочок, і голубі оченята сяйнули, як це буває лише в дітей.

Павло Олексійович стояв поряд. З чашкою бульйону. Сказав, що тепер він її буде годувати. Познайомив із Оленкою – донькою отого єдиного племінника, який, поки Вірочка отут “прохолоджується”, загримів у тюрму. Йому світить позбавлення батьківських прав. Маму дівчинка втратила назавжди два роки тому. 

– Буду виховувати, – сказав  і відвів до вікна раптом вологі очі… – Вірочко, ти допоможеш? 

Вона заплющила очі від раптової хвилі щастя. 

І подумала: “Старість – радість”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: