Тільки твій шепіт...

Вкотре набираю номер твого мобільного і “насолоджуюся” довгими протяжними гудками, які, здається, от-от зведуть мене з розуму. Іду на кухню заварювати каву, щоб заспокоїтися - раніше це допомагало!!! По інерції насипаю каву, цукор, заливаю окропом… Процедуру приготування кави за моїм особливим рецептом перервав телефонний дзвінок. Він пролунав як остання надія на спасіння. Не тямлячи себе від радості, кидаюся до телефону і замість звичного “алло” майже кричу: “Мені страшно! Страшно без тебе!”.

Мабуть, я дала волю емоціям, бо відчула, що по моїх щоках біжать гарячі сльози… Твоє “Я далеко, у справах...” пролунало, як вирок, в одну мить стерло, спопелило мою надію. Ти щось говорив, але на всі запитання та умовляння була одна відповідь - жалібне хлипання у телефонну слухавку. “Чекай! Я за години дві буду”. Зміст цих слів я зрозуміла уже після того, як ти кинув слухавку. Спершу я сумнівалася в їх правдивості, можливо, ти просто вирішив мене заспокоїти, а сам нікуди не поїдеш, не залишиш роботу… Та врешті я вирішила бути оптимісткою, набратися хоробрості, щоб пережити бурю, яка, здається, і не збиралася вщухати, та чекати на тебе.

Кава так і залишилася холонути, а я попрямувала до канапи. На столі лежала твоя книга, я взяла її в руки, вмостилася зручніше на канапі. Здалеку можна було подумати, що я читала, та насправді я була далека від того, не усвідомлювала зміст речень, не розуміла слів… Прокинулася я від теплого дотику, відкрила очі і побачила тебе, ти усміхнувся, ще раз поцілував мене: “Спи! Я вже поряд. І гроза минула…”. А потім ти обережно підняв мене на руки і поніс до ліжка, поклав, накрив ковдрою, немов дитину, обійняв, і щось тихо почав мені шепотіти. Я не могла збагнути, що саме, але крізь сон розуміла, що щось ласкаве і заспокійливе. Я чула, що на вулиці все ще йшов дощ, та мені вже було не до нього - адже поряд був ти!..

Знову йде дощ, раз у раз спалахи блискавки осяють кімнату, грім вибиває свій такт… Мені все ще моторошно, хоча й не так страшно, як тоді… І ти більше не подзвониш, не прийдеш, не заспокоюватимеш мене… Твої обійми зігрівають іншу, мабуть, вона теж боїться грози… А я більше не боюся, бо тепер тебе немає поряд, і нема кому заспокоювати, цілувати, пестити мене, рятуючи від страшного грому. Я лягаю в ліжко, закриваю очі, прислухаюся до музики дощу і чую в ній твій заспокійливий шепіт… Я не розумію слів, але знаю, що це щось ласкаве і заспокійливе…