ЧаюВаня

Так ось, якби їй пощастило, автора назвіть псевдонімом - наприклад, Алібеком (це з “Декамерону”) або якось по-іншому. Аби не глечиком.

Я в нього не закохана, хоч він чоловік; мені не було його шкода, хоч він раптом став жалюгідним. Я не заздрила його щастю, я не сміялася з його горя. Він мені не небайдужий, чи я боюся зізнатися, що пройнялася?, але і не байдужий теж. Коли я починала це писати, мені хотілося, щоб історія вийшла максимально об’єктивною, але тепер бачу, що не вийде. Тепер я не обіцяю “уникнути оцінки ситуації”, як це вміє чи обіцяє зробити хтось.

Я пила чай у вагоні-ресторані, - з вафлями, з халвою і з тим паном. Він пив... а от візьму і скажу, що схочу, все одно бідолашний дядя Ваня не згадає. Ніколи.

Сказав, що йому 55 років. Ой, ну це ж типовий Іван Григорович! Та я б і сама здогадалася: у нього довга шия, типова шия Івана, і довгий ніс, як у кожного Григоровича. Він навіть не сказав, що його звуть Іван Григорович; про це я дізналася з його історії (Іван Григорович - майстер їх розповідати, як і всі інші Дяді Вані, яких ви часом можете зустріти в поїздах).

Говорив він розумні речі, ділився гірким досвідом, а я -солодким закусом. Дядя Ваня - зразковий батько і успішний заробітчанин: він їхав до доньки і віз їй новісіньку Nokia з усіма можливими прибамбасами.

Але з кожною випитою нечашкою дядя Ваня якось змінювався, я б сказала, скотувався чи скотився - проблема тут не в доконаності чи недоконаності дієслівного виду, а в тому, що дядя Ваня оскотинювався (комп’ютер підкреслив мій новопридуманий термін як неправильний, хоч саме цей термін тут є найвлучнішим). Але все те відбувалося дуже екзотично: поступово чоловік ставав схожим на верблюда (не на кого-небудь!), і, мабуть, ніяк не можна було спинити того процесу перетворення. Дядя Ваня, чай, в этом своем нечаянном употреблении нечая души не чаял.

По тому чаюванні я пішла спати в купе, а дядя Ваня чаював і далі, - спершу там само, а потім - у своєму купе, відлучаючись, чай від чаю, за новими запасами чаю, спершу - туди само, у вагон-ресторан, а потім - на перон, де тим добром торгували всілякі бабусі.

В дядьваніному купе їхав ще якийсь хлопака із Мукачевого, років тридцяти, смаглявий, із зеленими очима - щось середнє між чеченським рекетиром і танцівником стриптиз-бару; ще їхав хлопака із військово-повітряних сил - худий, лисий, прісний, без кольору, - зате, у формі. А потім до них підсіла дівчина мого віку (ха-ха! хто ж вам скаже, якого). Збитенька така. Красива дівчина, вона мені здалася переляканою через її відкритий рот (я ж не знала, що вона така і є).

А я ж думала, що вона боїться всіх тих п’яних чоловіків!, і, доки вони відлучилися із купе, допомогла їй постелитися - лягай, мовляв, швидше - вони тебе не чіпатимуть. Дівчина лягла. Прийшли чоловіки і сіли просто на неї. І не пікнула - потім і їй стало з ними весело.

Те чаювання тривало... не знаю, скільки: коли я прокинулася, дядя Ваня вже спав. Коли дядя Ваня прокинувся, то не знайшов свою Nokia.

Оскільки це була не я, то підозрювала всю ту братію із купе, а дядя Ваня, здається, не підозрював нікого. Я так думаю, що підозрювання - це мисленнєвий процес, на який дядя Ваня був уже не здатним (чи ще не здатним). Я стала їх підозрювати ще більше, коли вони всі на купу стали підозріло щиро співчувати дяді Вані з приводу пропажі. А дядя Ваня не дуже журився: алкоголь - це, мабуть, такий собі анестетик, що бореться із болючими емоціями. Оце так ефект!!

Шукали по всіх кутах і по всіх постелях. Марно. Тоді дядьваніне товариство відправило його на пошуки мобілки до буфету, - і теж марно. Але раптом щось запіпікало - телефон, залишений на тому виступі, що під столиком, розрядився, і дівчина його знайшла! Радості компанії не було меж. Я теж відверто раділа, але дядя Ваня не був здатним навіть на радість. Оце так ефект!

Потім хлопака у формі став мобілізовувати дядю Ваню, який все ніяк не міг розбудитися: “Тіштеся, дядьвань, та цілуйте Дівчині руку, що вона вам телефона знайшла. Давайте, дядьвань, збирайте речі (і не забудьте документи), прибирайте постіль, одягайтеся файно: вас же доня зустрічати буде!”

Дядя Ваня уважно дивився на хлопаку в формі, але, чи чув він його, сказати було важко. Дядя Ваня все крехтів-крехтів... і все, що йому тоді вдалося зробити - це зібрати свою постіль і віддати її провідникові. Потім дядя Ваня присів на порожню вже полицю і мовчки дивився в одну якусь цятку.

Поїзд уже під’їжджав до місця призначення, і компанія почала допомагати дяді Вані збиратися. Несподівано до купе увійшов провідник. У руках він мав сорочку, яку дядя Ваня здав йому разом із постіллю.

Обидві пропажі - і мобільний телефон, і сорочку - знайдено! Які ж бувають люди чесні! Ніколи не думайте на тих, кого ви пригостили! Гріх думати на тих, кого ви пригостили.