Дякую, мамо, що ви є

Того дня Аліна, як завжди, зайшла до сусідки, звідти повернулася напідпитку. Дівчатка бавилися в кімнаті. Вона поставила на плиту каструлю, сірникову коробку поклала на стілець, і байдуже, що вдома малі діти. Сама ж пішла на грядку по зелень. Та дорогою назад ноги самі понесли до Свєтки-куми. За столом і заснула. 

Крізь сон почула несамовитий лемент на вулиці. Вийшла. На її обійсті було повно люду, пожежна машина заливала піною обгорілі стіни хати, з даху стирчали почорнілі балки, полум’я ще вирувало всередині. Аліна стояла як укопана. А що вона мала робити? “Усе, – подумала. – Немає хати, немає й дітей. Минеться”. Захмеліла жінка навіть не чула, як “швидка” звуками сирени пронизувала село і медики робили все можливе, щоб урятувати життя двом дівчаткам, щоб зняти біль обгорілій жінці, яка кинулася в полум’я, бо знала напевне, що в хаті діти.

Минуло півроку. Аліну позбавили батьківських прав і засудили до ув’язнення. Її чоловік Антон повернувся із заробітків, побачив, що сталося, і подався у кращі краї – незадовго знайшов собі нову жінку в сусідньому селі. Тільки до дітей нікому не було діла. Жодного разу батько не прийшов до них у лікарню. Ні бабусі, ні дідусі не вважали за потрібне допомогти осиротілим за живих батьків дітям. 

Мар’янка та Оксанка лежали в опіковому відділенні обласної лікарні. І поряд із ними – жінка, в якої обгоріло обличчя, руки та ступні ніг. Наталія  першою побачила, що будинок у вогні. Вона на босу ногу виносила випрану білизну. Миска впала на землю, жінка голіруч кинулася в палаючу хату, вихопила старшу Мар’яну і повернулася по Оксану, що солодко спала в ліжечку. Ті хвилини здалися їй вічністю. Не чула жінка болю, ні як везли її у “швидкій”, ні як опинилася в лікарняній палаті. Одне питання не давало спокою: “Що з дівчатками?”

Люди в селі хто скільки міг давав на лікування діток. А Наталія відмовлялася від будь-яких дорогих ліків, щоб ті гроші використали для дівчаток. Вона тримала перебинтованими руками книжку з казками, читала їх на ніч і ніжно цілувала малечу перед сном, бо знала, що, окрім неї, вони більше нікому не потрібні. 

Після лікарні Наталія та Василь оформили опікунство над дівчатками. Вони зростали разом із рідними дітьми – Миколкою та Юрком. Роки спливали. Мар’яна вийшла заміж і подалася жити в районний центр, Оксана з чоловіком збудували нову хату на місці тієї, що колись згоріла. Вже й діти щебетали на їхньому подвір’ї, горнулися до дідуся Василя та бабусі Наталії.

Одного недільного ранку хтось постукав у двері. Сонна Оксана відчинила. Перед нею стояла сива, зморщена і згорблена жінка. Оксана запитала, що та хоче. “Я… твоя мама, мабуть. Ти Оксана чи Мар’яна?” – і покотилися сльози в обох. Клубок застряг Оксані  в горлі, оговтавшись, запросила жінку до хати, нагодувала, розпитала, де ж вона пропадала, поки чужі люди ростили її з сестрою, як своїх дітей. Але Аліна не наважувалася спитати про найголовніше, чи можна їй жити в доньки. Оксана випередила жінку: “Живіть у нас. Це гріх перед Богом виганяти рідну матір із хати. Але пам’ятайте: у нас із Мар’яною всі ці роки були мама і тато. Мама Наталя на ніч читала казки, цілувала нас і Бога благала, щоб послав здоров’я після тієї страшної пожежі...”. 

Аліна промовчала, а Оксана тихо вийшла з кімнати, побрела садком, переступила поріг батьківської хати, притулилася до Наталії і прошепотіла: “Мамо, дякую, що ви є!”… 

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: