БАТЬКІВСТВО

Піду. Цього дня всі ми, однокашники, чекаємо щороку. Мабуть, такого класу, як у мене, ні в кого немає. Це я, звісно, перебільшую, але шкільні роки досі згадую з задоволенням. Хоча чого казати, прикрощів було від нас учителям чимало. Одного разу всі у вікно повистрибували, урок зірвали. Куди збиралися? Сьогодні навіть не пригадую. Пам’ятаю тільки неприємності, які чекали нас потім. Як ми винуватилися, виправлялися. Скільки бідна класна керівниця намучилася з нами. Та розумієш це тільки тепер. І хотілося закінчити школу швидше, і лячно було.

Скільки квітів, обіцянок було на випуску. Які мрії... Як приємно було почути від нашої класної: «Що минулося, те забулося. Але такого класу в мене ще не було. Усі ви — особистості».

Особистості... Обіцяли один одному багато, а головне — зустрічатися кожного року. Коли навчалися, то найчастіше збиралися в Наталки: їй було найближче до школи. Квартиру мала велику, а жила з матусею. Ганна Павлівна все життя працює в бібліотеці, тож удома — книжки, книжки, розповіді, розповіді. Не дивно, що після школи ми хотіли вчитися.

Майже всі вступили до ВНЗ. То в нас — і лікарі, й інженери. А ми з Наталкою вивчилися на бібліотечному. Наталя вже разом з мамою працює, а в мене доля склалася інакше.

На одному із студентських вечорів примітила мене гарна вишукана пані. Познайомилися. І запропонувала вона мені спробувати себе манекенницею. До будинку моделей ми з Наталкою прибігли майже на годину раніше. Чекали, хвилювалися. Та все минуло добре. То спочатку ходила «по лезу», а потім вивчилася шити. Нині з дівчатами маємо своє ательє, клієнтуру, залюбки працюємо. Що може бути краще від улюбленої творчої праці.

З Маратом познайомилися також в ательє. Проходив мимо і побачив мене.

— Красуне, не кажіть мені «ні». Все, що завгодно... «Ні» не приймаю.

Та хто б це сказав «ні» такому красеню. Чорнявий, смаглявий, очі, наче дві жарини. Почали зустрічатися. Зустрічі були не часті, бо працював багато і наполегливо.

З допомогою батьків купила невеличку квартиру. Жила цікаво, а чекала тільки Марата. Все було добре. Та як зрозуміла, що вагітна, то Марат... зник. Дзвонила на фірму: звільнився. Дзвонила додому: ніхто не відповідає. Нарешті додзвонилася: «Коли будеш?» Довго мовчав, ох, як довго. «Покохав. Вибач...»

Вибач... правду люди кажуть: «Нічого не можна згадувати». Пам’ятаю, на останній зустрічі я була така весела, щаслива. Така в мене була розкішна блакитна сукня. Всі казали мені багато приємних слів, а я думала: «Який сюрприз я вам зроблю наступного року! Прийду разом з Маратом, і ми всіх запросимо на весілля».

От і прийду сьогодні: в жодну сукню я вже не влізаю, очі червоні, сама сіра, то й костюм сірий вдягну. Сірий, як я, як мій настрій, як моє життя без Марата.

Прийшла. То й добре, що прийшла. Всі до мене уважні, лагідні, ніхто нічого не запитує. Проводжає мене, як завжди з цих зустрічей, Сашко. Мій вірний лицар Сашко, на якого я майже не звертала уваги в школі. А після школи вже годі й казати.

— Що з тобою, Лесю? Може, чимось зможу допомогти?

Не втрималася. Плакала, плакала. Сашко майже доніс мене додому. Вдома все розповіла. Дитина... без батька... сором... проблеми...

— То це щастя, Лесю! Дитину запишеш на мене. Я ж досі одинак, то подам заяву, що дитина моя.

Сашко був напідпитку, тому й не дуже прислухалася. Та через кілька днів він прийшов знову... Народилася в мене донька. Маленька смуглява Марточка. Сашко зареєстрував дитину на себе.

Час спливає. Донька підростає. Поки що не питає, чому татко не живе з нами. Дитина тягнеться до матері, батька. Я все частіше ловлю себе на думці, що чекаю, чекаю Сашка. А от бачимо ми його не так часто, як раніше. Сашко в нас став, як-то кажуть, «великою людиною»: відкрию газету — Сашко, по радіо — Сашко, по телебаченню — Сашко... Хай йому щастить, нашому доброму, порядному розумнику.

Якось увечері — дзвінок.

— Пані Лесю, я знайома Сашка. Він мені розповідав про вас багато гарного. Чи не могли б ми зустрітися. Це стосується Сашка.

Зустрілися. Така гарненька, струнка білявочка. Чимось на мене схожа. Чи здається? А білявочка до мене: «Пані Лесю, я знаю всю Сашкову історію. Але нині ми разом з ним. То це вже не тільки його життя, а й моє. Дитина ж не його, а в нас буде сім’я, свої діти. Ви повинні розуміти, яке становище він сьогодні займає, який в нього капітал».

Удруге зустрілися у адвоката. Білявочка щось похмура та знову одна.

— Де Сашко? — питаю.

— Пізніше прийде, — знітилася білявочка.

На прийомі все розповідає вона. Я мовчу. А що казати? Не дуже й прислухаюся, бо думка одна: «Мартуню, донечко, що буде далі?..» Мабуть, адвокат розповідає білявочці щось несподіване та неприємне для неї, бо вона починає репетувати... Аж тут з’явився Сашко. Вибачився перед адвокатом та мовчки вивів нас з офісу. На вулиці відійшов від мене з білявкою, я тільки почула: «Як ти могла, я заборонив тобі втручатися...»

А мені якось недобре, то й зайшла до кав’ярні. Не пам’ятаю, як довго там була, та коли вийшла – мене чекав... Сашко.

— Вибач. Це стороння людина... Вона пішла з мого життя.

— Сашко! Що ти наробив? Така гарна дівчина...

— Що зробив? Зробив те, що повинен був зробити. А... от не зробив те, що повинен був зробити вже давно...

Ірина Омельченко

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: