Курортний роман

Позаду невдале заміжжя, болісне розлучення. Гріх казати, та добре, що діточок не народили у шлюбі, бо невідомо, як би це все пережила. Правду кажуть, що кожна людина – то втаємничена книга: ніхто не знає, що в іншого на душі. Щодо Галини та її колишнього чоловіка так і сталося. Та годі про нього: він для неї вже стороння людина. Ще й на роботі негаразди: прийшов новий керівник, привів з собою, як то кажуть, «свою команду», яка може й «своя», та в роботі нічого не тямила. Галина намагалася щось розтлумачити керівнику, який прийшов зовсім з іншої галузі і лише починав вникати в роботу. І «команда» потурбувалася про її звільнення. Галина нікому нічого не доводила, звільнилася за власним бажанням. Перед від’їздом «скинула» резюме на адреси кількох фірм і поїхала. Ото вже відпочине: ніяких романів! Для сторонніх вона поважна та заміжня дама, має дитину…

… Микола із задоволенням проходжав великим парком пансіонату. Відпочивав після виснажливої роботи: був комерційним директором великої торгівельної фірми, працювати доводилось мало не цілодобово. Може це й було однією з причин, що останній роман Миколи так невдало закінчився. Взагалі з жінками Миколі якось не таланило. Он у товариша Василя вже й хлопчик зіп’явся на ніжки…

Микола під час відпочинку ніяких курортних романів не планував. Приїхав до Криму своїм авто – плекав надію багато мандрувати та багато побачити. Для всіх (особливо для дівчат та жінок) він, звісно, одружений.

Галина з Миколою познайомились в перший день відпочинку і одразу сподобались одне одному. Чорнява Галина і рудоволосий та блакитноокий Микола – гарна пара. Галина попереджала, що заміжня і має дитину,  Микола не «відставав» і розповів про дружину та двоє дітей.

Що далі, то більше часу вони проводили вдвох: на пляжі, екскурсіях… їздили в Гурзуф, Ялту, навіть до Алупки дібралися. Час спливав швидко. Микола подарував Галині срібні сережки та перстень з чорним агатом. До потяга підвіз. Дорогою Галина майже увесь час мовчала і думала: «Дурепа! Яке заміжжя, який чоловік? Я ж не хочу з ним розлучатися. Треба було сказати правду. Ні, правду не можна казати, бо він одружений… Це гріх, навіть якби він на щось і зважився. На чужому нещасті свого щастя не збудуєш, а в нього двійко діточок маленьких. Знає він, що вона – Галина, а більше нічого: ні прізвища, ні в якому місті я зійду з потяга…»

Микола за кермом думав: «Мовчазна… Звісно, сумує за чоловіком, дитиною… Як я буду без неї? Мені в ній усе подобається: постава, очі. Як лагідно та щиро вона всміхається! Та що я можу вдіяти? Вона – чужа дружина. Я навіть не знаю, де вона живе. Може запитати? Та навіщо? Це чужа дружина. Дитину має. Гріх це… Ще й він! Збрехав жінці, що так подобається…»

Посадив Галину на потяг. Потім, як у кіно, біг за вагоном. Очі Галини багато чого йому тоді сказали… Дорогою додому Галина майже весь час плакала, вийшла з потягу – одразу начепила чорні окуляри. Добре, що батьки були на дачі. Про свій приїзд нікого не повідомила, то ніхто й не зустрічав.

Кілька днів плакала. А потім отримала повідомлення торгівельної фірми щодо роботи… Була вже восьма година вечора, коли за напівпрочиненими дверима свого кабінету Микола почув бадьорий голос помічника.

«Я думаю, що вам у нас сподобається… Хочу познайомити вас з нашим комерційним директором, який буде вашим безпосереднім керівником. Він у нас неодружений, вродливий», – бадьоро плескав язиком Василь. Микола тяжко зітхнув, встав зі стільця, обійшов величезний стіл і попрямував назустріч новому менеджеру. Двері кабінету широко розчинились, і до кабінету увійшла… Галина…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: