Циганське кохання

Циганський табір зупинився недалеко від того поля, де після війни побудували новий аеропорт. Якось у місті Рівному, на продуктовому базарі (він і зараз там існує), забрали до армії як такого, що ухилявся від військової служби, дуже вродливого молодого цигана. Новобранця швидко відправили служити десь далеко в Росію. Табір після його розшуків продовжив свій звичний спосіб життя, кочуючи містами і селами України. З табором кочувала і молода гарна дружина нещасливого цигана та двоє малих діток - хлопчик і дівчинка.

У 1946 році я побачила продовження цієї історії. Циганський табір знову приїхав до Рівного і зупинився на тому ж місці, поблизу новозбудованого аеропорту. Циганки ходили ворожити в місто, чоловіки - на свої заробітки, а в таборі залишалися ті, що готували на вогнищі їжу, пасли коней і доглядали малих діток, яких не забирали з собою ворожки.

Недалеко від табору було джерело. Про нього цигани знали і набирали там воду для приготування їжі. Якось по воду пішла стара жінка - дружина циганського барона. У цей час з аеродрому поверталися додому двоє льотчиків. Стара побачила їх і кинулася назустріч із криком: “Синки, давайте я вам поворожу, всю правду розповім”.

І тут один із льотчиків - вродливий чорнявий молодий офіцер - глянув на стару циганку і з невимовною радістю кинувся їй назустріч. Стара спершу оторопіла, а потім упізнала в ньому цигана зі свого табору, стала від радості плакати.

Першим запитанням офіцера було: “Де моя дружина і дітки?”. Почувши, що вони живі та здорові, що все гаразд - кинувся бігом до табору. Назустріч військовим бігли всі, хто залишився у таборі. Останній віз належав найбіднішій, самотній, із двома дітками, дружині офіцера. Вона перша добігла до льотчика і, почувши своє ім’я від нього, спинилася і впала йому на руки.

Радість і щастя осяяли їхні обличчя, у обох на очах з’явилися сльози. Щасливі діти обіймали батька, якого ніколи не бачили, бідуючи з мамою. А тепер у сиріт з’явився батько, та ще й який - гарно вбраний красень-офіцер!

А ввечері всі жінки готували святкову вечерю. Майже весь табір зібрався там, де жили льотчики. Головним на вечері був барон. Циган-льотчик почав прохати барона дозволити йому забрати з табору свою дружину з дітьми. Але той запротестував: “Голуб нехай летить до гнізда, до голубки з дітьми. І ніяк інакше”.

Під час війни їхній табір скрізь ховався від німців, і барон відповідав за життя всіх циганів. А перед закінченням війни дружина цигана-льотчика дуже сильно захворіла. І щоб німці не повбивали всіх у таборі, барон узяв на підводу хвору, її дітей, одяг і завіз їх до схованки-ями у далекому лісі. Залишив харчі, воду у відрі, накрив яму гіллям, а сам повернувся до табору.

Цілий тиждень цигани кружляли біля лісу, а потім барон знову поїхав до схованки, щоб поховати тих, що залишилися в ямі помирати. Але коли побачив їх - заплакав від радості. Всі були живі, хвороба відступила, циганка час від часу вилазила з ями, збирала в лісі гриби та ягоди. Хоч голод був сильний, усі вижили і повернулися в табір. А Бог дав щастя, і от - тепер циганка зустріла чоловіка. І вожак сказав так цигану-льотчику: “Повертайся до табору і забудь про пережите”.

Але як же було піти з армії? Хто ж йому дозволить? Тоді товариші по службі умовили його викрасти з табору свою дружину і дітей. Коли все було вирішено, військові сіли в машину і поїхали до циганів. А там уже всі сиділи на своїх підводах, а біля останньої підводи, як завжди, стояли двоє діток і голосно плакали, дивлячись, як ватажок б’є їхню матір батогом, силою примушує сісти на воза разом із дітьми. А циганка падає на землю від ударів, а до воза не наближається.

Циган-льотчик вискочив з машини і підбіг до барона, вихопив у нього з рук нагайку і сильно вдарив його, поламав держачок, кинув батіг на землю. Потім кулаком іще раз ударив старого, той підхопив нагайку і побіг до своєї підводи.

Всі рушили з місця, а льотчики вихопили дітей з останнього воза, і він поїхав без погонича за табором. Коли повернулися на машині до домівки льотчика, він хотів викликати лікаря до побитої дружини, але циганка не дозволила, сказавши, що всі цигани живуть без лікарів.

А через декілька днів родина льотчика отримала згоду від начальства і поїхала далеко в Росію, щоб їх не знайшли цигани та не покарали за порушення давніх традицій.

Пройшло дуже багато років, а я й досі пам’ятаю цю історію і дивуюся: як воно так сталося, що цигани знайшли одне одного і всі роки розлуки були вірні своєму коханню. У наш час це трапляється рідко - така віра і любов.