Він насправді існує

Я думаю, що кожен з нас бачив дівчину з яскраво-жовтим волоссям, бачили і з фіолетовим, навіть із зеленим. У наш час цим не особливо когось здивуєш. А ось тоді, в 80-ті роки минулого сторіччя, таке перевтілення, та ще й у школі, було просто немислимим. Але тільки не для моєї подруги Наталки! Авторитетів для неї, повірте, не існувало.

Сьогодні наша супермодниця могла з’явитися в школі русявою, завтра - сріблясто-попелястою, а одного разу постала… зеленокосою, немов русалка, і цей колір дивно поєднувався з її смарагдовими очима. Не просто було ладити нашому керівнику Олені Мойсеївні з такою особистістю. Непередбачувана, але талановита дитина, справжній вундеркінд, діючий вулкан, дівчинка-запальничка, «генерал» у спідниці.

Якщо ми, дівчата, частіше грали у волейбол, баскетбол, то стихією Наталки були футбол і шахи. Можливо, саме тому друзів серед хлопчаків у неї було набагато більше, ніж серед дівчат. І хоча характери у нас були абсолютно різні - ми з нею дружили і вже два роки сиділи за однією партою.

Пам’ятаю, у 8-му класі прислали до нас у школу нову вчительку хімії. Висока, худорлява білявка і людина хороша й розумна, але не ладилося у неї з дисципліною в класі.

Одного разу вчителька на уроці вирішила показати нам хімічний дослід. У ліву руку взяла колбочку з темною рідиною, а в праву - пробірку з якоюсь жовтою рідиною, і коли почала їх змішувати, то стався вибух. Вчителька зблідла, безпорадно закліпала своїми білястими віями, в класі почулося чиєсь хихикання.

- Только, ти справжня свиня! - пролунав гнівний голос Наталки.

Сміх обірвався, у класі запанувала гробова тиша.

- Вибачте, Єлизавето Прокопівно, я не думав, що так вийде, - піднявся з-за останньої парти присоромлений Толик.

Інцидент залишився в таємниці, вчителька нікому не поскаржилася. Хлопці вчительку заповажали, дисципліна після цього НП налагодилася.

Сьогодні у нас із Наталкою чергування по класу. Я прийшла раніше, незабаром підійшла й однокласниця. Зазвичай вона вихором влітала в клас й обдаровувала всіх своєю променистою посмішкою. Могла пожартувати чи смішний анекдот розповісти, а тут легкою тінню пропливла між рядами і мовчки сіла за парту.

На вулиці кінець травня, спекотно, а вона була одягнена в теплу в’язану кофту, і її шию щільно огортав яскраво-зелений шарф. Незважаючи на теплий одяг, її все одно морозило. Усі уроки наша «атаманша» сиділа тихо, саме це здивувало і стривожило мене. Заняття закінчилися, всі дружно рвонули по домівках, ми з Наталкою залишилися вдвох.

- Наташо, з тобою все гаразд? - запитала я.

- Зараз уже гаразд, - промовила вона незвично хрипким голосом. - А от учора... - вона замовкла й поглянула допитливо на мене, за мить продовживши, - боюся, що почувши мою розповідь, ти не повіриш чи подумаєш, що я збожеволіла.

- Всі ми, подруженько, іноді буваємо не від світу цього. І якщо не хочеш - не кажи…

- Ні, Ірино, саме тобі я й хочу розповісти. Тримати таке в собі - вище моїх сил.

Вона замовкла, а потім заговорила знову:

- У школі нам постійно втовкмачують, що ні Бога, ні чорта насправді не існує... Ти теж так думаєш? - запитала вона мене, дивлячись в очі.

- Само собою, - ствердно кивнула я. - І Бобику зрозуміло, що це красиві легенди.

- Легенди, гадаєш? - вона поглянула на мене і повільно зняла шарф.

Те, що я побачила, мене просто шокувало: на шиї дівчини чітко окреслилася фіолетово-чорна смуга.

- Хто це тебе?! - скрикнула я в жаху.

- Не повіриш, але я сама, - прошепотіла Наталка, обережно торкаючись пальцями моторошної відмітини.

- Боляче? - запитала я співчутливо.

- Угу, але вже не так... Зате тепер я точно знаю, що Він насправді є, - почула я у відповідь.

- Він - це хто? - нічого не розуміючи, я втупилася в неї.

Побачивши мою дурну посмішку, дівчинка спочатку розсміялася, а потім, впавши обличчям на парту, раптом нестримно заридала. Потім заспокоїлася, витерла сльози і почала розповідати:

- Я теж раніше, як і ти, вважала, що все це вигадки. Бабуся Марія доводила мені: «З нечистим краще не жартувати, дитино, а то, не приведи Господи, - затягне на той світ!» А я, переконана атеїстка, все сміялася над нею. Вчора ж увечері цікавість таки взяла гору. Захотілося перевірити - чи правду казала бабуся, чи все це брехня. Вдома саме нікого не було.

Знайшла я в прикомірку мотузку, накинула на бильце ліжка, а другий кінець на шиї собі зав’язала. «Ну, і де ж ти, чорт рогатий?» - з насмішкою подумала я про себе. І тут прямо переді мною дядько кудлатий з’явився і нумо тицяти мені гострими вилами прямо в очі. Я з переляку почала задкувати від нього, а мотузка від цього все тугіше і тугіше на шиї затягувалася. Відчуваю, що вже й дихати нічим. І так мені стало моторошно!

Тут у моїй пам’яті і виник образ баби Маші, я згадала, як вона перед іконою у свого Бога просила допомоги, то й закричала з останніх сил: «Боженько, якщо ти є, допоможи мені!» В ту ж мить пелена з моїх очей спала, і чоловік цей враз пропав, - схвильовано промовила Наташа і замовкла, видно, згадала пережите заново. - Так що, подруго, ніякі це не казки! Є Бог на світі, і Він нас любить.

Після цього випадку Наталка дуже змінилася. Стала серйознішою, стриманішою і перестала експериментувати над своїм золотаво-русявим волоссям, а її шию тепер прикрашає й оберігає маленький православний хрестик.

Ірина Самсоненко

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: