Постав хату з лободи, а в чужую не веди...

- Не турбуйся, мамо, я буду намагатися зробити все можливе, аби в сім’ї був лад. Ти ж знаєш, як я кохаю Миколу.

- Але господар у домі не він, а батько, в якого доля, ох, яка непроста… Та й, кажуть люди, характер крутий.

Петро Петрович оженився, як на ті часи, рано - у дев’ятнадцять. Микола народився, коли батько служив у армії. Коли приїхав у відпустку, не міг натішитися синочком. Через рік, відслуживши, повернувся додому. Вирішили з жінкою, що почнуть будувати хату - батьківська була вже старою.

Вони мріяли про майбутнє, яке видавалося їм світлим і щасливим. Коли Ніна, дружина Петра Петровича, завагітніла, він радів і все приказував: “Ось, Нінок, буде в нас ще дитинка - хочу дочку. А хату добудую до твоїх пологів. Буду працювати і вдень, і вночі, але все для тебе і діточок зроблю.” Та не так сталося, як гадалося. Пологи в Ніни були дуже важкими. Доки привезли її до міста, вона втратила багато крові. Дитинку врятували, а Ніни не стало.

Привіз Петро Петрович донечку у нову хату. Що робити? На руках двоє крихіток, його батьки радили: “Не даси ти ради дітям сам. Віддай синочка нам, а донечку заберуть батьки Ніни”. Але Петро Петрович і слухати не хотів: він усе буде робити сам, дітей нікому не віддасть. Як важко було піднімати дітей і заробляти гроші, аби вони все мали, - знає тільки він. Траплялися жінки, які згодні були вийти за нього заміж, стати мамами для малечі. А він навіть не дивився на них: була єдина любов, з якою він і піде з цього світу.

Минали роки. Ось уже і Микола відслужив у армії, а донечка Ніна - названа батьком в пам’ять про дружину - закінчила технікум, вийшла заміж і “вилетіла” з рідної домівки: поїхала з чоловіком-військовим аж на Далекий Схід.

Коли Микола повідомив батька, що має намір оженитися, Петро Петрович із сумом сказав:

- Ось і ти батька залишаєш?

- Тату, а можна ми будемо жити з тобою?

- Живіть, якщо зможете ужитись…

Валя, спокійна, врівноважена, ввічлива, спершу сподобалася свекру. Але з часом його почала дратувати її присутність. Він сам не міг собі пояснити, чому так. Може, дивлячись на неї, він кожного разу згадував свою Ніну – таку ж молоду, вродливу, як невістка. Пройшло стільки років, а біль втрати не вщухав. Чому доля така жорстока до нього? Ось і на старості років характер зіпсувався - все дратує, все не подобається. Валя мовчки переносила в’їдливість свекра, його неприязне відношення. Але терпець, все ж таки, увірвався:

- Миколо, давай підемо на квартиру. Може, згодом і заробимо на власну.

- Валюшо, я не можу батька залишити, адже він такий самотній…

Коли у молодого подружжя з’явився первісток - хлопчик, здавалося, що Петро Петрович повинен би був подобрішати до невістки: адже вона подарувала йому онука. Але цього не сталося. Його дратував плач немовляти, пелюшки, що сушилися повсюди.

Коли маленькому виповнилося два роки, Валя рішуче заявила чоловіку: “На квартиру ти не заробиш. Поїду я сама на заробітки. Вже домовилася з подругою - їдемо до Італії. А малого відвезу до батьків”.

Коли Петро Петрович дізнався про рішення невістки, в’їдливо зауважив: “Ще однією повією стане більше”. Микола дуже переживав, але заборонити їхати не наважувався: може й справді Валя прийняла вірне рішення…

Спочатку Валя приїжджала з Італії кожного року. Казала, що працює куховаркою у багатого хазяїна, заробляє добре, життям задоволена, ось тільки сумує за сином. “А за мною?” - питав Микола. Валя мовчала. Одного разу, приїхавши, вона повідомила чоловіку: “Я забираю сина, бо вийшла заміж за італійця, і він не проти, аби дитина була з нами”.

Час минає швидко: старість його підганяє. Боляче дивитися на самотніх чоловіків, до яких доля така невблаганна.