Японець із Дерев’яного

- У 1995 році я гостював у батьків в Алтайському краї, - розповідає Олександр. - В останній день перед від’їздом батько й каже: “Нас розділяє тепер багато кордонів, тож, може так статися, що більше не побачимося. Хочу відкрити тобі сімейну таємницю: ми все життя прожили під чужим прізвищем. Не казав раніше про це нічого, бо боявся КДБ. Я ще й досі не позбувся того страху”.

Так на тридцять п’ятому році життя Олександр дізнався, що за національністю він не кореєць, а японець. Його дід із бабою переселилися з Японії до Сибіру, де було багато вільних земель. У тридцятих роках минулого століття, коли Японія захопила Маньчжурію, а потім окупувала й Монголію, усіх корейців, за наказом Сталіна, почали переселяти до Середньої Азії, а японців, під прикриттям депортації, вивозили в море й топили.

Бабуся Олександра, перебуваючи у пологовому будинку, знайшла під ліжком кимось загублену бирку з корейським прізвищем “Кім”, прив’язала її до ніжки народженого сина Анатолія (батька Олександра - авт.), і таким чином врятувала його від смерті.

Сім’ю депортували в Узбекистан. Через деякий час вона перебралася до киргизького міста Джелалабад. Там і народився Олександр. Після закінчення середньої школи юнак вступив до Ташкентського інституту образотворчого мистецтва. Але закінчити навчання не вдалося - забрали до війська. Після демобілізації, як зізнається чоловік, йому вже було не до інституту: захотілося і світу побачити, і грошей заробити. Тож подався в сусідній Казахстан. На Джезказганському гірничому комбінаті, де видобували уранову руду, влаштувався художником-оформлювачем.

Зі своєю майбутньою дружиною, Надією, зустрівся у Казахстані. Там вона, учениця Київського геолого-розвідувального технікуму, проходила виробничу практику. Познайомилися, згодом одружилися, народилася донька.

- Після розпаду Радянського Союзу між республіками почали виникати кордони. Загострилися й міжетнічні відносини в Середній Азії, - каже Олександр Кім, - тому дружина захотіла переїхати на батьківщину, у Дерев’яне.

Спочатку оселилися у старій маленькій хатині. Через тісноту вирішили збудувати нове житло, та ще й двоповерхове.

- Труднощів виникало багато, - пригадує дерев’янський японець. - Я дуже вдячний місцевим людям за допомогу в будівництві. Особливо хочу сказати добре слово про Олександра Карп’юка, колишнього директора Клеванської школи №1.

За десять років Олександр разом із дружиною звели гарний і просторий дім. Залишилося лише провести газ. Але зарплатні інструктора з охорони праці в дитячому протитуберкульозному диспансері на це не вистачає. Тож, під час відпусток чоловік їздить на заробітки.

Свого часу Олександр Анатолійович був завзятим мисливцем. Каже, що в казахських степах водиться дуже багато вовків, диких кабанів, сайгаків - як же було не взятися за рушницю? Він навіть опудала робив із диких тварин. Чимало їх привіз на Рівненщину, але майже всі роздав. Залишилося лише дві голови сайгаків та голова величезного вепра. “А тут на полювання не ходжу, бо звірі - одна дрібнота”, - посміхається чоловік.

Крім полювання, Олександр любить малювати. Під його пензлем оживають дикі тварини. А ще - ліпить із глини скульптури. “Коли наш район відвідала делегація з ФРН, покликали й мене. Німцям настільки сподобалася моя скульптура “Тарас Бульба”, що довелося її подарувати”, - пригадує Олександр Кім.

Але повністю віддатися малюванню та ліпленню з глини японець із Дерев’яного не може. Каже, що для цього не має ні часу, ні сил. От коли газифікує хату, тоді, може, й візьметься за пензель.

На запитання, чи не хоче перейти на японське прізвище, Олександр відповів: “А хіба це суттєво?”. Прізвище “Кім” мені подобається, з ним я прожив більш, ніж сорок років, і змінювати його не збираюся”.