Сліпий поет перекладає Оскара Уайльда

Отож, про все по порядку. Коли в родині Лящуків чекали поповнення, ніхто навіть подумати не міг, що на світ народиться дитина, яка буде бачити тільки на ліве око і матиме всього-на-всього три відсотки зору.

- Коли моя мама була вагітна (а на ту пору саме були жнива), одного разу їй раптово заболіло праве око, яке сестричка закрапала їй соломинкою і... гострим кінцем штрикнула прямо в зіницю. Це якось передалося, мабуть, по зоровому нерву й мені, тоді ще не народженому. А пізніше, як говорили рідні, в моєму правому оці можна було побачити відображення соломинки. Але цього я підтвердити не можу, тому що вже тоді бачив тільки на ліве око і то лише на три відсотки.

Тоді, коли Василькові виповнилося сім років, ніхто не підказав його батькам, простим селянам, що існують спеціальні навчальні заклади для слабозорих і зовсім сліпих дітей. Тому й віддали вони свого сина до звичайної школи.

- Коли мене викликали до дошки, я ледве-ледве помічав на ній сліди від крейди, хоча підходив до написаного впритул, - згадує Василь Кіндратович. - У десятирічному віці мене возили на консультацію до відомого окуліста, який поставив діагноз - вроджена катаракта з ускладненнями. Мама дуже просила лікарів, щоб зробили мені операцію, однак вони відмовилися. Сказали, щоб дякувала Богу за те, що її дитина бачить стежку до школи.

Пізніше Василь Лящук навчався у Львівській спецшколі-інтернаті для незрячих дітей. А, отримавши атестат зрілості, завдяки власній наполегливості і великому бажанню здобути вищу освіту, він закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту. Викладачі дозволяли сумлінному студентові слухати лекції, не конспектуючи. Тож Василь успішно складав сесії і мріяв стати вчителем. Його мрія таки збулася - викладав українську мову та літературу в школі для сліпих. А ще складав вірші, які народжувалися в його романтичній душі.

- А в липні 1991-го мені на очі почав насуватися дивний серпанок. Тоді я навіть припустити не міг, що це стане передвісником темряви, яка невдовзі затулила мені світ, - розповідає Василь Кіндратович. - Однак, у мене вистачило сили волі не тільки оговтатися від численних очних захворювань, а й повноцінно працювати в токарному цеху при обласному товаристві сліпих, а за сумісництвом - у вечірній школі для сліпих. Без особливих зусиль я вивчив мову Брайля, якою пишуть і читають незрячі. У ній все, як у доміно, – у кожному гнізді, яке являє собою маленький квадратик, потрібно ставити точки. Їх просторове розміщення означає певний знак або букву. Наприклад, дві точки, розміщені горизонтально - це двокрапка. В основі мови Брайля лежить латинський алфавіт.

Сліпим легко порозумітися також за допомогою мови Есперанто. Але, як би там не було, це штучна мова. А Василь Кіндратович завжди прагнув живого спілкування з людьми, з природою. До речі, в його віршах дуже багато пейзажів. Може, тому що, як він сам зізнався, йому сняться кольорові сни. Тому й народжуються в душі поета такі невимушені рядки:

Листя розметала осінь

багрецева,

Попливли серпанки

в синій далині.

Осінь-трудівниця,

осінь-королева

Приязно всміхнулась

крізь блакитні дні.

Цей чоловік дуже доброзичливий. У нього багато друзів - людей різного віку, різних професій і різних поглядів. Він і нині, у свої 57 років, весь у творчості. Не тільки пише власні твори, а й перекладає класику, а саме Оскара Уайльда, Вознесенського, Пушкіна. Захоплюється літературою, театром, цікавиться історією. Словом, почуває себе повноцінною людиною і не нарікає на Бога за те, що одного разу втратив здатність бачити.