Душею відчула, що таки – залишиться…

Познайомилися вони ще в студентські роки. Микола – високий, чорнявий, зі смоляними очима випускник університету і Оленка – тендітна, білокоса, з блакитними, як небо, очима – першокурсниця. Кохання між ними спалахнуло, як факел, чи, може, як зірка на нічному серпневому небі, яке не відпускало закоханих аж до ранку. І вони, зачаровані співом соловейків, сиділи на лавочці в літньому сквері і цілувалися до нестями, не вірячи у своє молоде щастя.

Миколу направили на роботу на схід і він чемно відпрацював п’ять років на різних посадах в енергетичній сфері. Романтичне листування, зустрічі під час літніх канікул, коли Оленка приїжджала до коханого, і нарешті – довгоочікуване весілля. Микола перевівся на Тернопільщину, Оленка народила йому двох синів – життя закрутилося у своєму звичному буденному руслі. Оленка спочатку не працювала, а коли діти підросли – влаштувалася на роботу не за фахом. Працювала на пів ставки помічником вихователя в дитсадку. Це її влаштовувало, бо ж безмежно любила дітей. Їй навіть радили здобути другу вищу освіту та перекваліфікуватися на вихователя, але Олена Іванівна не поспішала. У неї все було гаразд: і на роботі, і в сім’ї.

Якось, повертаючись зі зміни додому, Олена підслухала розмову двох незнайомих жінок, що йшли попереду неї.

– А той Микола з РЕСу, знаєш, коханець Лідин, путівку їй купив до Хорватії.

– І вони вдвох їдуть?

– Та ні, він не може, порядним сім’янином прикидається.

Тоді Олену аж під серцем запекло від почутого. Не спала усю ніч. Думала. У чоловікові змін ніяких не відчувала. Він був люблячим, добрим і щедрим до неї, піклувався про синів, любив їх. Жінка ні словом не промовилася, що підозріває чоловіка, вирішила все з’ясувати. Факти підтвердилися. Микола заходив до одинокої жінки Ліди, з якою разом працював, і не раз. Це вже тягнеться роками. Олена місця собі не знаходила. Мовчала, боялася руйнувати сім’ю, за дітей тривожилася…

Пролетіло ще кілька років, сини одружилися, стали жити окремо. Олена з Миколою залишилися удвох. Кожного ранку, коли чоловік йшов на роботу, він її цілував, зустрічав теж привітно.

– Як він так може? – Олена просто божеволіла лише від однієї цієї думки.

Вони навіть ніколи не сварилися – жили душа в душу. Але душа Оленина кровила.

Вирок лікаря був остаточним і страшним – онкологія. Шансів на одужання медики Олені не давали.

– Знаєш, Миколо, поїду я до Італії, копійку зароблю, синам поможу. А ти без мене справишся, все буде добре, – Олена не дивилася чоловікові в очі.

Вона твердо вирішила, що не хоче, аби він бачив її немічною.

– Ви не вилікуєтеся без оперативного втручання та хіміотерапії… – Олена згадувала слова лікаря і вже нікому не вірила, тільки одному Богові, якому вона так щиро молилася щодня. І жінка перемогла хворобу. За кордоном їй трапилися хороші люди, які допомогли і підтримали у важкий час.

Олена приїхала в Україну через п’ять років на хрестини до внучки. Микола зустрів її з величезним букетом багряних троянд.

– Ти така красива, я кохаю тебе, – сказав тихо.

– А що в тебе нового, як на роботі? – для годиться запитала Олена.

– Все по-старому, тільки Ліда, бухгалтерка, померла – онкологія. А ти, може, залишишся уже вдома? Подумай, – опустив очі.

– Подумаю, – сказала Олена. Вона глянула на Миколу по-новому, зрозуміла, що давно його пробачила і вже душею відчула, що таки залишиться…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: