Пообіцяла собі бути щасливою

Юля не витримувала більш ніж п’ять хвилин проводити за одним заняттям. Щойно взявшись за прочитання нової книги, вона перегорнула кілька сторінок і відклала її. Усе дратувало жінку, все падало з рук. Вона перестала слідкувати за собою – одягнула халат зверху по піжамі, похапцем зв’язала, не розчісуючи, волосся і так снувала цілими днями по квартирі. Вона ніяк не могла звикнути до цієї пустки, бо ще якийсь місяць тому у неї, завжди охайної, пунктуальної жінки, день був розписаний не по годинах, а по хвилинах заздалегідь. Тепер це їй ні до чого, тепер нікуди не поспішає.

Відтоді, як чоловік, якого вона любила і заради якого жила, покинув її. Після п’яти спільно прожитих років він втік по-зрадницьки, залишивши лише скупу записку. Йому навіть не вистачило сміливості сказати це їй у вічі.

Дзвінок у двері, мов холодний душ, змусив Юлю миттєво отямитися. Свідомість підказувала, що потрібно йти і відчинити двері, але ноги не слухались. Потім тишу розірвав дзвінок мобільника. Телефонувала Люда – найближча її подруга, з якою товаришували ледь не з дитсадка.

– Алло, – ледь чутно вимовила Юля.

– Ти чому дверей не відчиняєш? Відчини, нам треба поговорити, – прокричала подруга.

Юля підвелася, взула свої улюблені хатні тапочки і пішла відчиняти двері.

Люда не увійшла – увірвалася в кімнату. Нічого не сказавши, вона направилася до шафи. Похапцем перекидаючи одяг, вибрала одну з найкращих Юлиних суконь, у якій та лише раз на весіллі брата була одягнена, кинула її на ліжко і наказала: «Вдягайся і ходи зі мною. Це не обговорюється».

Мовчки Юля одягла плаття, бо знала, що з подругою сперечатися марно. Вона все одно наполягатиме на своєму. За якихось півгодини подруги виходили з будинку. Від під’їзду і аж до повороту їх проводжали зацікавлені і допитливі погляди сусідок-пенсіонерок, які сиділи на лавочці і перешіптувалися: «Куди вона так вирядилася? То з дому тижнями не виходила, а тут вже й забула про все. Божевільна…»

Юля й сама не знала куди і для чого вона йде. Її, немов першокласницю, за руку вела подруга, і жінка їй повністю довіряла, бо їх дружба перевірена часом.

Вони йшли мовчки, поки першою тишу не порушила Люда:

– Чому ти сидиш у чотирьох стінах і божеволієш? Ти чула, навіть сусідки тебе божевільною називають. Пішов від тебе чоловік, і хай іде, а життя триває. І я тобі не дам його змарнувати.

Юля слухала подругу, вдихаючи свіжі ковтки повітря. Від пахучо-п’янких ароматів літа у неї паморочилася голова. Раніше, щодня поспішаючи на роботу, вона не помічала цієї краси. Їй просто було ніколи. А сьогодні, немов спляча красуня, яка врешті прокинулася, із замилуванням роздивлялася навкруг.

– От ми і прийшли, – сказала Люда.

Юля глянула на вивіску ошатного знадвору будиночка і прочитала «Салон краси». Свій запитальний погляд перевела на подругу, а та відповіла:

– Я так і знала, що ти забула про свій день народження. Я тебе вітаю, і моїм подарунком буде день краси і відпочинку.

А й справді. Юля забула, що сьогодні їй тридцять. Чотири роки поспіль цей день для неї був чи не найщасливішим у житті, бо поряд був він… Був…

– Годі про нього думати. Він – в минулому, – чи то переконувала себе, чи прийняла рішення, ледь чутно пробурмотівши під ніс, Юля.

День краси і відпочинку, який подарувала вірна подруга, злетів, як мить. Жінка забула про все на світі.

Змінивши свій зовнішній вигляд – сміливу зачіску, стильний макіяж, вона змінилася і зсередини. Впевненими стали її думки. У той день Юля пообіцяла собі, що буде сильною і не буде плакати, а ще – обов’язково буде щасливою.

Увечері Юля з Людою сиділи у затишному кафе і згадували кумедні випадки зі свого дитинства. Раптом її погляд привернув хлопчина років семи, який плакав на вулиці. Юля зірвалася з місця і підбігла до нього, почала розпитувати, що з ним трапилося.

– Я витягнув з кишені гроші, щоб заплатити за морозиво, а тут підбіг якийсь дядько і вирвав гаманець у мене з рук, – плачучи, вимовив хлопчина.

– Не плач, я відведу тебе додому, – сказала Юля і простягнула йому морозиво, яке щойно купила. – Показуй, де ти живеш.

Дорогою додому хлопчина трішки заспокоївся. Юля уміла і дуже любила розмовляти з дітьми і вони їй чомусь довіряли. Хоч не мала своїх дітей, але по-особливому тепло і щиро спілкувалася з чужими.

Незчулися, як прийшли до дверей квартири, у якій жив Дмитрик.

– Ну все, я, мабуть, піду, – сказала Юля.

У цей час двері відчинив батько Дмитрика – Тарас – однокурсник і її перше кохання.

– Оце так зустріч! Заходь, Юлю, вип’ємо чаю, поговоримо, у тебе ж сьогодні день народження. Я пам’ятаю, — поспіхом промовив Тарас після того, як син розповів про свою пригоду і як тьотя Юля йому допомогла.

– Мені якось незручно. Уже вечір надворі… Та й дружина твоя не те подумає, — затинаючись, відповіла жінка.

– Моя дружина уже п’ять років, як поїхала в Італію і тепер у неї там нова сім’я, а ми з Дмитриком їй не потрібні, — з сумом, опустивши очі, продовжив Тарас. – Хіба що твій чоловік буде хвилюватися…

Ще вчора, якби вона почула, бодай слово, про чоловіка, мабуть, проплакала би півночі. Але сьогодні… Сьогодні вона стала іншою, бо пообіцяла собі бути щасливою… Щасливою… до божевілля.

Ольга Гладчук-Попадюк

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: