«Не плач, моя доню, не плач…»

Щоб не розбудити сусідок, Ліля тихенько вийшла в коридор, відхилила двері, за якими спала і її донечка, розшукала очима крихітне немовля, яке народжувала в таких муках. Їй не терпілося пригорнути свого янголика. Ось вона, її манюня, така жадана і вистраждана. Нарешті можна зітхнути з полегшенням. Усе найважче вже позаду. Мине кілька днів – і Сергій забере їх додому у великий та просторий дім.

Згадка про чоловіка змусила вкотре подивитися на мобільний. Ні, не дзвонив. Невже щось трапилось? Привіз дружину в пологовий, однак тримати її за руку під час народження дитини не відважився. За кілька годин потому запитав у чергового лікаря, як усе відбувається, і надовго зник з мережі.

Увесь вчорашній день Ліля набирала номер Сергія, але чоловік був поза зоною. Не на жарт схвильована, зателефонувала свекрусі, яка хоч і недолюблювала невістку, бо вважала її простолюдинкою, та згодом змінила гнів на милість. Але й із нею зв’язку не було. Ліля не одважувалася турбувати маму, все згадувала сумний докір у її очах, коли не знайшла відповіді на мамине запитання, чи привітав її чоловік.

Ледве дочекавшись ранку, виглянула у вікно, що плакало дощем, вдивляючись в одиноких перехожих на вулиці. Жодної знайомої постаті. Лише по обіді в палату до доньки навідалась мама. Ліля помітила її заплакані безсонні очі.

– Мамо, щось трапилось? – Ліля, як у дитинстві, взяла матір за руку.

– Усе добре, – Зінаїда Михайлівна відвела сумний погляд.

– Щось із Сергієм? – серце закалатало, як навіжене.

– Ти, доню, набирайся сили, – мама перевела мову на інше. – Через два дні ми з татом тебе заберемо.

– З татом? А Сергій?

– Ми вирішили, що ти не повернешся в його дім.

– Я пам’ятаю, ви завжди були проти нашого шлюбу, та він мій законний чоловік… – спробувала сперечатися, але від хвилювання не знаходила слів.

Зінаїда Михайлівна розгублено дивилась на доньку і думала, як сказати правду про те, що трапилось із її зятем, однак не могла. Чому вона? Чому саме вона має це зробити? У думці картала себе, що дозволила дочці вийти заміж за чоловіка, який скакав з ліжка в ліжко й ніколи серйозно не ставився до шлюбу. Може, через Лілину вагітність? Хотіли, щоб у дитини був батько. Та хіба вони не змогли б допомогти дочці, адже з чоловіком ще такі молоді? Ліля ж дуже кохала і наївно вірила, що з народженням немовляти Сергій зміниться.

Щойно за матір’ю зачинилися двері, у Лілі озвався телефон. Чоловік! Нарешті! Але надія розсіялася, як літній туман, бо жінка почула голос найкращої подруги.

– Люба моя, співчуваю. Таке горе… – замість привітання.

– Співчуваєш? – Ліля затремтіла, як осиковий лист.

– Хто б міг подумати, що Сергій полізе в гуртожитку до тієї проклятущої коханки на четвертий поверх по пожежній драбині та звалиться з неї, як сніп. Чи наважився б він на це, якби був тверезим? А так «замочив» доньку і потягнуло на подвиги.  Будь сильною, в тебе тепер донечка… – Кожне слово подруги відлунювало в слухавці, різало її по живому. Минула якась мить – світ захитався і накрив Лілю чорною хусткою. На крик породіль у палату збіглися люди в білих халатах. А коли розплющила очі, то побачила кілька облич, що схилилися над нею. Згадала про телефонний дзвінок і забилася в істериці…

«Не плач, моя доню, не плач... – шепотіла Ліля до маленького згорточка, якого ніжно пригортала до грудей. Рожеві шпалери кімнати, що облаштували їй удома батьки, нагадували жінці безтурботне дитинство, де не було ні тривог, ні зрад, а так багато радості й любові. – У тебе все складеться по-іншому».

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: