Чиє щастя більше…

– Роботу маю добру, господарів теж – гарно платять, жаль втрачати. Гроші на весілля привезла, а далі самі розберуться.

Ми не були з Вірою особливими приятельками. Просто так, жили по сусідству. Та Віра охоче ділилася подробицями зі свого життя.

Тоді, на вулиці, ми перекинулися ще кількома фразами.

– Якщо відверто, сумно мені уже вдома, незвично. Тісно у нашій двокімнатній квартирі. Куди не поткнешся – стіни. Усе якесь чуже, сіре. А згадую Неаполь, ту повагу, яку маю там, в італійській родині, і душа радіє.

Чесно кажучи, я не дуже розуміла Віру. Для мене, надто домашньої, розлука з рідними на тиждень чи два уже видавалася вічністю.

– Коли я їхала до Італії, теж так думала. Та й покидала сім’ю не з добра. На роботі мене скоротили, донька школу закінчувала, грошей на інститут треба було. А Миросько? Хіба то чоловік, що не може нормально сім’ю забезпечити? Ще й виправдовується, мовляв, інші ще гірше живуть. Він, здається, тоді навіть втішився, що я їду. А його залишаю у спокої. Кожну копійку рахував, не мала права собі ні пристойних парфумів, ні помади купити.. Одягалася з гуманітарки, а тепер ось…

Віра крутнулася переді мною, мов дівчинка, на одній нозі. Я з приємністю відзначила, що вона справді змінилася. Помолоділа, модно одягнена. Струнка, підтягнута.

– Звичайно, спочатку в Італії доводилося мені важко. Поки вивчила мову, знайшла пристойну роботу. А в Україні хіба легко? Що є доброго? Ціни ростуть, мов на дріжджах…

Помовчала і додала:

– Господи, та там, у чужій країні, нас за людей мають. Не те, що тут, удома. Чи то в державі, чи у сім’ї. Як наймичка… Пери, вари, прибирай – і дякую ніхто не скаже, хоча, в принципі, я могла б уже і не їхати, залишитися вдома. Оксана, донька, працює, та й чоловік її непогано заробляє. І Миросько влаштувався на більш оплачувану роботу. Але…

Віра загадково всміхнулася:

– Тепер для себе пожити хочеться. Там, в Італії, я вперше побувала на морі. Син хазяїна возив мене. Подобаюся я йому, ти сама розумієш. Думаєш, я відчуваю гріх? Анітрішечки. Мій Миросько замолоду мало нагулявся? Правда, я лише здогадуюся про це. Але якщо “добрі” люди мені про це казали, то диму без вогню не буває. Та й, врешті, я не черниця. І взагалі, чого їм іще треба? Оксану вивчила, гроші на весілля привезла. А Мироськові ніц-но посилки передаю. Як не з одягом, то з продуктами. За що, як ти думаєш, він і меблі нові купив, і ремонт у квартирі зробив? Звісно ж, за мої гроші.

Віра говорила, ніби переконувала саму себе, що чинить усе правильно. Власне, моя думка її особливо й не цікавила: сусідка давно розставила крапки над “і”.

Може, я б і забула цю розмову. Але поміж сусідів усе на виду. Тож невдовзі стало відомо, що Оксана, Вірина донька, народила хвору дитину. Хлопчика ледве врятували. На маля чекали кілька операцій у столичній клініці. Від усіх цих переживань захворіла й Оксана. Миросько телефонував Вірі, просив, аби повернулася додому. Адже і доньці, і внукові потрібен догляд.

Віра не приїхала. Навіть тоді, коли Олежикові виповнилося три роки і лікарі винесли остаточний діагноз: хлопчик не буде ходити. Пригадую, як Миросько ніс внука на руках, поруч ішла заплакана донька.

– Ось погляньте на неї, заспокойте хоч ви, – просив сусідів. – Бо я вже втомився повторювати, що й лікарі помиляються. Буде наш Олежик ходити. Буде, – рубанув рукою повітря, немов підвів остаточну риску. – До речі, професор у Києві так і сказав: терпіння і час – основні ліки.

Щодня, ідучи на роботу, повертаючись додому, у вихідні я бачила Мироська з Олежиком у дворі. Посивілий чоловік пригортав до себе маленького хлопчика, возив у візку. Олежикові потрібне було свіже повітря.

А котрогось дня я зупинилася від несподіванки: Миросько вів онука за руку. Несміливо, ледве-ледве хлопчик переставляв ніжки.

Їхні прогулянки збільшувалися щодня – на крок, другий. А потім була доріжка довкіл дому. І Мироськове щасливе обличчя, коли Олежик відпустив його руку.

– Діду, я сам, дивися…

– Сам, сам, ти моє сонечко, – і плакав, і сміявся Миросько. І, мабуть, лише він знав, що значили ці дитячі кроки. Коли щодня, наперекір вердикту лікарів, купав хлопчика у лікарських травах, робив масаж кволих ручок і ніг. Навіть коли донька змирилася з діагнозом, він вірив: усе мусить бути добре.

А цієї весни, на Великдень, в гості приїхала Віра. Ще більш гарна, доглянута, вишукано одягнена. Навезла усіляких подарунків, особливо малому.

– А що, перший внук, – хвалилася у дворі. – Тож має бути у нього усе найкраще. Ось ще трошки і комп’ютер куплю. Хоч я і раніше гроші висилала. Не розумію тільки, чого Оксана сердиться на мене. Сказала про це, не встигла я ще навіть поріг переступити. Мовляв, замість грошей ти ліпше була б удома сама, мамо… Забула, що я і вивчила її, і весілля справила. А коли нагадала доньці про це, то знаєте, що почула у відповідь? Те, що вона могла й училище закінчити. А заміж і без гостей та гучної забави вийти. От тобі і дяка…

Віра ображено замовкла. За мить простягає руки до внука, що зручно вмостився у Мироська на грудях.

– Іди до бабці, Олежику, іди, мій золотенький. Бабця тобі цукерок купить й іграшку, яку захочеш. Ходи, нехай потішуся тобою, бо скоро знову в дорогу.

Та Вірині руки так і зависають у повітрі. Малий щільніше тулиться до Мироська, маленькими рученятами обнімає дідусеву шию.

У цю мить я не знаю, чиє щастя більше й справжніше: Вірине – тепле, сонячне, але під чужим небом, чи Мироськове – недоспане, тривожне, але рідне, своє, огорнуте дитячими руками.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: