Біль самотньої матері

Та час біжить невмолимо. Вона виросла, знайшла свою долю, роботу до душі. Усім серцем відчувала, що батьки — проти її вибору, і якби вони їй заперечили — погодилася би. Але вони любили доньку, хотіли бачити щасливою. Вона їх зрозуміла запізно. Щораз більше усвідомлювала, що з чоловіком вони надто різні. Вона — довірлива, вразлива, зі щирою і ніжною душею, працьовита, добра, зичлива. Він же жив одним днем, був лінивими, щораз запевняв — «колись зробиться» і «якось буде». Отак із тим «якось» та «колись» вона і жила. Сама ж встигала усюди: і на роботі працювати, і вдома господарювати, і на городі поратися. Усе для діток. Щоб не голодні, щоб чистенькі, зодягнуті, взуті, здорові.

Не згледілася жінка, як її діти виросли, змужніли. Не допускала думки, що ось-ось вони полишать її і підуть своїм життям. Ні, вони ніколи не покинуть матір, самотність не замешкає в її оселі. Та неньчині рожеві мрії-надії були далекими від реальності. У Бога були свої плани. Він довірив їй своїх дітей: дав право народити, виховати, вивести в люди, а далі вже сам накреслив їм їхні долі. Вона ж не могла повірити, коли вони одне за одним випурхнули із затишної домівки. Думала, хоч найменшенький зостанеться, та де там.

У її хаті звила собі кубельце самотність. І так їй тут зручно, добре, затишно. А жінці не віриться, що це назавжди. Холодна, жорстка самотина. Підступна і болюча. Чому, від чого втекли її діти, вона навіть не запитує, бо знає, що у їхній оселі спокій тривав доти, доки жили її батьки. А потім він хіба снився. Його замінили постійні сварки, звинувачення, суперечки. І у її серденько гадиною вповзла ненависть, заздрість чужому щастю, недоброзичливість. Терпіла свого чоловіка лише заради дітей. Хоча він був батьком лише на папері. Не брав їх на риболовлю, не цікавився, як вчаться, лише зрідка ходив з ними до лісу по ягоди, по гриби. Усе йому треба було підгадати, але діти любили його, чекали.

А тепер вони будували своє життя. Раніше вона ще жила тим, що передавала передачі. Щось варила дітям, пекла, складала у сумки, везла на візочку до автобуса. У такі дні трохи оживала, світліла.

Тепер просто чекає суботи з надією, що хтось із найдорожчих приїде. Неділю теж любить, бо хоч до церкви піде. Колись вона ходила туди разом зі своїми діточками. Як давно то було. Тепер це лише спомин. Сьогодні діти не дуже спішать до батьківської хати. У них нема часу. Його забирає робота, телевізор, комп’ютер. Усе це замінило живе слово, спілкування з найдорожчими і найріднішими людьми.

Їм легше сказати «У мене все гаразд. Не переживайте. Живіть для себе». Так легко і так просто. Але час, що мала би прожити для себе, вона віддала дітям. Самотність… Біль, пекучий біль, розпинає її серденько. Важка туга згинає її до землі, смуток і жаль вплелися сивиною у русяві коси, скроплюють пекучими слізьми її стежки.

Щовечора вона молиться і думає — невже дітям не хочеться погладити неньчині руки, вслухатися у журливий лагідний голос, скупатися у погляді рідних очей? Міркує: скільки таких покинутих і забутих самотніх матерів, як вона, у наших містах і селах?

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: