Майже сім років тому…

А може мені привиділось? Може й не було ніякого знаку про другу червону поділку?.. Та ні! Ніби ж була якась ледве помітна тінь. Точно! Зразу ніби хотіло щось проявитися. Тільки воно чогось заховалося вглиб цієї смужечки…

Страшенний розпач і невимовний біль володіли жінкою. Вона була засмучена, як ніколи в житті. Подумки вона зверталася до Бога, до Життя:

Як же так?.. Чому саме зі мною так сталося?.. Я стільки всього пережила, через таке пройшла...

В її пам’яті мінялися, як кадри з діафільму, картинки недавно пережитого. Пригадалися безкінечні аналізи, два місяці тому перенесена лапароскопічна операція, болючі гормональні уколи в живіт, упрошування лікарки продовжувати далі після її категоричного «нет, я боюсь продолжать дальше, чтоб не навредить тебе, – это большой риск для твоего здоровья…»

Цього не може бути! Я ж точно знала, що цього разу все буде добре… Я ж була впевнена, що я вже не одна… Я ж відчувала, що в мені живе ще зовсім-зовсім крихітне, невидиме поки що ні для кого, майже зовсім невагоме, але таке яскраве і необхідне для мене нове Життя…

Так, я розумію, ймовірність завагітніти не дуже висока – інакше за ці роки вже б народилось дитя, а може вже і не одне… Але ж я точно знала, що все буде добре… Я ж це відчувала…

Іншого разу прийдеться довго чекати. Гроші зараз на нулі, тому друга спроба буде не скоро… Та й постійно відпрошуватися з роботи… Все! Сил більше ніяких немає!..

– Боженько, ти ж знаєш, що в нас вже немає ніяких грошей! А як же дитинка? Як наша найбільша мрія? – з добре відчутним стражданням в голосі промовила жінка, ніби перед нею стояв Той, до кого вона зверталась.

Вона відчувала себе такою спустошеною і безсилою, ніби суха бадилинка, що от-от зламається від сильного безжального подиху вітру у великому безкрайому засніженому полі. Вона так плакала, що, здавалося, тим сльозам не буде кінця. І якби не ніч, якби не тиша навкруги, то, здавалося, вона б кричала у всю горлянку на весь світ… Навіть з вулиці не було чути ніяких звуків – ні шуму транспорту, ні гавкання собак. Все ніби завмерло… Ніби слухало цю страшенну життєву трагедію. Жінка зі своїми думками в цей момент ніби стала центром всесвіту…

Вона глянула на годинник, що висів на стіні в коридорі навпроти відкритих дверей ванної кімнати. Цей годинник своїм чітким відбиванням такту руху стрілки повернув жінку в реальність. Стрілки показували всього 15 хвилин на п’яту ранку.

Ще дуже рано. Потрібно заспокоїтись і ще трохи поспати. Скоро продзвенить будильник. Як же не хочеться йти на роботу…

Жінка вмилася холодною водою з крана, промокнула обличчя м’якеньким жовтим рушником, вимкнула світло і пішла у спальню. Вона залізла під ковдру і відчула в потилицю теплий подих чоловіка, який мирно спав. Він крізь сон ніжно обійняв її. Це трохи заспокоїло жінку і за мить вона вже спала.

Ранок. У вікно заглядає сонечко. В кухні весело шкварчить жарена яєчня, запах якої вперемішку з ароматом свіжозвареної кави смачно розповсюджується по всій оселі.

– Оксанко, і що це означає? – обережно запитав у дружини Юрій, закриваючи двері ванної кімнати. В руках він тримав білу тест-смужку.

– Та нічого! – швидко відповіла жінка. Через якусь мить вона вже продовжувала далі. – Тобто, ніби все нормально… Вночі було видно ще одну червону поділку. Правда, вона була не такою чіткою, як ця. До ранку вона десь зникла… – з ледь помітною посмішкою промовила Оксана.

Вона йому не зізналась. Не розповіла про пережиті нічні роздуми. Про розпач і про біль… Більше того, вона ніби сама повірила у свій обман. Повірила в те, у що так їй хотілось вірити…

Пройшло ще кілька днів.

– Гінекологічне відділення слухає, – беземоційно сказала жінка завчену фразу, піднявши слухавку телефону.

- Доброго ранку! Аеліту Борисівну можна до телефону? – запитала Оксана, стоячи в коридорі квартири біля вішалки, на поличці якої стояв телефон.

– Вона зараз на прийомі. В неї пацієнтка, – так саме сухо відповіла жінка на тому кінці проводу.

– Ну будь ласочка! Я Вас дуже прошу. Це важливо.

– Добре. Зараз. Почекайте.

Пройшло ще кілька хвилин.

– Алло. Я Вас слушаю.

– Доброго ранку, Аеліто Борисівно, це Оксана. Я тиждень тому робила тест…

– И как? Позитивный результат? – з відчутною радістю в голосі запитала лікар.

– Так… Ніби так. – швидко виправила себе Оксана.

– Первая хорошая новость за сегодня! Приезжай завтра. Я тебя запишу. Сдадим кровь на анализ, чтобы точно подтвердить.

Пройшов один день. Потім має минути ще один – найдовший в житті жінки. Завтра вона почує результат. Її хвилюванню не було меж. В голові снувало тільки одне питання… А в серці ледь жевріла надія:

Може все ж таки є чудеса на світі?.. Може саме зі мною станеться таке чудо?.. Як же дочекатися до завтра?..

* * *

Оксана за своїми спогадами не помітила, як її донечка тихенько сопіла. Жінка посміхнулась сама до себе, пригадавши, яка вона була щаслива, коли лікар повідомила про те, що вона вагітна. І це сталося в день її народження. Життя подарувало їй найкращий у світі подарунок – донечку! А вона ж знала! Вона вірила!

Вона все робила правильно: уявляла, як її мрія здійснюється. Поетапно. Точно і яскраво уявляла себе і своє Чудо – свою дитинку!

Пригадалось і те, як лікар попереджала, що виносити дитину – набагато важче, як завагітніти. Але Оксана вже ніби не чула цих слів. Вона вже, як досвідчена, знала, що все буде добре. Просто потрібно ще зовсім трішечки прожити… Прожити щасливо. І вірити в те, що все буде добре…

– Чудеса є, вони – поряд з нами. Чудеса – це ми самі! Просто потрібно вірити… І ти, моя кохана дівчинко, найкращий доказ цьому. Ти – моє найбільше ДИВО!.. – тихенько, але з відчутною впевненістю в голосі промовила Оксана, поправляючи ковдру малої.

P.S. Ніколи не втрачайте віри! Вірте, не дивлячись ні на що. Потрібно так мріяти й бажати, ніби ця мрія і її здійснення настільки нам необхідні, як «під водою дихати». Потрібно точно знати, чого ти хочеш, без цього ти не можеш і ти все зможеш. Ось де схована кнопка здійснення наших мрій… Саме такі мрії не можуть не збутися!

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: