Народити для себе

Сам-на-сам з коханням і вагітністю

Якщо чесно, я не дуже люблю спілкуватися з Мариною. Бо не можу визначитися, що відчуваю від зустрічей з нею: захоплююся мужністю, зневажаю через дурість чи заздрю, що вона має кучерявого дворічного Максима?

Якось Марина до безтями закохалася в одруженого чоловіка. Почуття не залишилися без відповіді: роман палав так яскраво, що іскри ненароком зачепили законну дружину. Вона істерик не влаштовувала, не зустрічала Марину з роботи з німим докором у погляді і цеглою в руці. Ця мудра жінка оточила чоловіка турботою, постійними дзвінками, поїздками до родичів, побутовими питаннями… Загалом повернула в сім’ю. А Марина залишилася сам-на-сам зі своїм коханням і невеликою вагітністю.

На «раді старійшин» подруги переконували: «Ти що? Самій дитину виростити нереально! Ти ще зустрінеш своє справжнє кохання! Йому і народиш!» Марина слухала, гризла морквину і винесла вердикт: «Залишаю. Тому що любила його і дитину хочу тільки від нього… А томатний сік ще є?»

Максим народився пухкеньким, лисим і красивим. Росте здоровим і спокійним. Тато відвідує його на вихідних, дарує радіокеровані вертольоти і комбінезони, тільки на каруселі і в кафе не водить: від законної дружини наявність незаконного спадкоємця все-таки приховує.

Марина до візиту коханого чоловіка чепуриться, накуповує смаколики, пурхає і цвіте. Перший час переживала, коли він повертався до іншої, «проштампованої» в паспорті. Тепер Марина запевняє, що так навіть краще. Вона завжди трохи втомлена, трішки сумна і все одно щаслива. Максима обожнюють бабуся, кілька тіточок, сусіди. Марина посміхається: «Синок підросте, дівчинку куплю. Чому «для себе»? Для нас. Максимкові сестричку, собі дочку».

Щось змінювати вже пізно

Аню на «раді старійшин» жартівливо називають Хайді Клум. Тому що вона повторила долю німецької моделі: кохала, вірила, сподівалася. Її Флавіо Бріаторе (він же Саша) так само розлюбив і залишив її з «приданим». Аня знизала плечима, погладила чотиримісячний живіт і згодом народила Даринку.

Бабуся, яка була проти і навіть шукала відчайдушних лікарів, згодних зробити страшну операцію на пізніх термінах, прикипіла до онуки. Дід, переживаючи, що дочка в подолі принесла, у РАЦСІ записав дитину на себе. Даринка тепер має дідове прізвище та по батькові. Життя всієї родини крутиться навколо дівчинки…

Коли Даринці виповнилося півтора року, Аня знову знайшла своє щастя. Я не знаю, чому ця історія має хепі-енд. Швидше за все, причина у легкості, з якою Аня прийняла свою самотню вагітність: «Буде малюк – і добре! Значить, так треба. Аби здоровенький народився». Вона не сприймала живіт як трагедію, а майбутню дитину – як тягар. Просто по-жіночому мудро і наївно казала: «Якщо доля, то і з дитиною візьмуть. А ні – нехай. Сім’я, хай і неповна, у мене вже є». Тепер у неї, тобто у них, повна сім’я.

На терезах життя…

Це не смужка, а вододіл, рубікон, межа. По один бік – звичне життя з чоловіком. Не завжди радісне, іноді зі сльозами і бажанням послати його до дідька. Але набагато частіше – веселе, щасливе життя. По інший бік смуги – невідомість. Точніше, очевидні труднощі: напружена розмова з грюканням дверима, думка, що відтепер я одна. Тобто не одна, удвох, але не з ним, а з його продовженням. Мені треба буде звикнути до розмов поза спиною: «Не втримала дитиною. Таки пішов». І навчитися ніколи нічого нікому не пояснювати і не нарікати на долю.

Що мене чекає, я в курсі. Безсонні ночі, животик, температура і зубки. Усі важливі рішення в його житті будуть залежати від мене. Його біди будуть найбільшими моїми бідами. Його перемоги – найрадіснішими моїми тріумфами… І більше ніхто не залишить мене одну. Нас завжди буде двоє. Мінімум двоє.…Дві смужки негайно перетворюють жінку на нерозумну істоту. Вона шепоче заповітне «мама». Панічно шукає, з ким поділитися радістю, сумнівом, тривогою, якщо винуватця смужок поки краще не турбувати. Написавши в пошуковому рядку «народити для себе», жінка знаходить купу віртуальних співрозмовниць. Вони категоричні: одні кажуть народжуйте на здоров’я, це щастя!, а другі, навпаки, не смій, це безумство! З першими все зрозуміло, це звичайні героїні, які зрозуміли, що народити і виростити дитину без допомоги чоловіка – реальність, а не міф. Другі… Мені складно сказати, хто вони, ці безапеляційні дами, які заявляють: позбавляти дитину батька – це егоїзм! Це й справді не дуже добре. Але навіщо позбавляти немовля права на життя всього лише тому, що батько з його життя самоусунувся?.…Він слухає спокійно, не видає емоцій ні жестом, ні мімікою. Через цілу вічність реагує: «Як ти почуваєшся? Що від мене зараз потрібно?». І замість того, щоб вимовити: почуваюся добре, від тебе потрібний тільки ти», я посміхаюся: сходиш по томатний сік?

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: