Заміж по зальоту

Той, хто був студентом, напевно, добре пам’ятає отой романтично-ейфорійний стан, у якому перебував цілих п’ять років. Прогулювання пар, випадкова здибанка із деканом у пивному клубі, божевільні поцілунки на сходах гуртожитку, походи в нічні клуби…

…На вступних випробуваннях її помітили одразу. Та й хіба можна було не помітити стрункої красуні з темним кучерявим волоссям і ясно-блакитними очима? Хлопці ледь шиї не скручували, оглядаючись їй услід. Та й голосочок мала – дай Боже кожному! Напевно, це тільки вона могла на вступному випробуванні горлати з останньої парти: „Дівки, дайте списати!”

Хлопці вилися круг Алінки, як той хміль. На факультеті, напевно, не було того, хто б не був у неї закоханий. І вона цим користалася. А через кілька місяців – як грім з ясного неба: Аліна виходить заміж по зальоту. Ми не могли збагнути, як таке могло статися, адже Аліна знала собі ціну і, за її словами, в плани наступної десятирічки заміжжя не входило. Мучило питання: за кого ж вона зібралася заміж? Нам „розколотися” не хотіла. Але не були б дівчата дівчатами. Те, що нам удалося вивідати, просто шокувало. Виявляється, вона вже на вступні іспити приїхала… вагітною. Просто боялася батьків і чекала слушної нагоди.

Віддали ми Аліну заміж і всією групою стали чекати народження її дитини. Жила вона в гуртожитку разом з дівчатами, бо чоловік мав роботу в рідному селі й приїхати до неї не міг. Подружки опікали її як могли. Але щось сталося із Алінчиним здоров’ям, можливо, вплинули нічні походеньки по дискотеках, у яких вона собі не відмовляла. Одне слово, у неї почалися передчасні пологи й дитинка не вижила.

Аліна дуже тяжко переживала втрату дитини. А ще більше страждав її чоловік. Казав, що він якийсь проклятий (за кілька років до того померла від серцевого нападу його перша дружина, а ось тепер – дитя…).

Можливо, десь тоді й стався у їхній молодій сім’ї розкол. Пішла маленька тріщинка – а вони не помітили, аж доки та не перетворилася на справжнє провалля…

Аліна загуляла. Дедалі частіше її бачили в компанії якихось молодиків і напідпитку. На заняттях з’являлася рідко, а замість звичного „привіт” з її вуст злітало „Ой дівки, як я вчора набралася!” Так тривало впродовж двох курсів. Спочатку ми думали, що у такий спосіб Аліна рятується від думок про втрачене дитя. Але згодом збагнули: її треба рятувати.

Найближча подружка зателефонувала Вікторові (Аліниному чоловікові) й розповіла про те, що його дружина гине через власну необачність. Він покинув роботу й переїхав до неї у гуртожиток, сподіваючись, що йому вдасться витягти жінку, яку кохав понад усе, з цього болота. Навіть із психологом радився щодо того, як вивести дружину з депресії. Фахівець порадив їм …народити дитину. Мовляв, Аліна доглядатиме малечу й не матиме часу на недобрі думки.

Віктор лікаря послухався, і невдовзі вся група плакала з радості, коли Аліна повідомила, що матиме дитя. Вона народила здорового гарненького хлопчика й з головою пірнула у клопоти про малого. В її очах знову загорівся той вогонь, якого ми так давно не бачили. Одному тільки Богові відомо, яких зусиль коштувало Вікторові зберегти шлюб, зберегти Аліну й дитя. Можливо, він надто багато на себе взяв? Хтозна. Але невдовзі Аліна почала скаржитися, що Вітя приходить з роботи напідпитку. І пішло-поїхало: сварки, звинувачення у смерті першої дитини, образи і, зрештою, розрив.

Віктор поїхав на заробітки, а Аліна віддала дитину свекрусі, мотивуючи це тим, що у неї навчання. І взялася за давнє. Відшукала колишніх приятелів, знову почала прогулювати заняття. З’явилося й нове кохання – хлопець, молодший від неї на кілька років. Його мама, взнавши про синову пасію, запротестувала. Навіть приходила в інститут на розбірки, і ми мимоволі стали свідками їхньої розмови, власне кажучи, сварки – вона вимагала, аби „та хвойда” відчепилася від її дитини. І таки домоглася свого – переконала сина, що йому, молодому, красивому й успішному, не треба „хвойда з причепчиком”. Отак закінчилось Алінчине нове кохання…

Та дало про себе знати давнє – свекруха телефоном повідомила, що за бійку Віктора заарештували. І Алінка… помчала до нього у в’язницю. Возила передачі, приводила сина, щоб поспілкувався з татом. І зрозуміла, що таки ще любить цього чоловіка. Пообіцяла, що чекатиме, доки його звільнять…

Отак промайнуло п’ять студентських років. Для кожного – по-різному. А Алінка, напевно, за цей короткий термін збагнула чимало життєвих істин, чи не найбільше…

На випускному вона, сумно усміхаючись, сказала: „От бачите, дівчата, як за п’ять років може змінитися життя. Я накоїла стільки дурниць. Але тепер розумію, що найбільший мій скарб – це син. І я його нікому не віддам. Не знаю, чи складеться у нас із Віктором… Але я намагатимуся зліпити докупи те, що ми так необачно розбили – наше щастя…”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: