Зустріч із коханням

Помітивши її хвилювання, листоноша Григір Петрович з усмішкою вигукнув:

- Ніно, затанцюй, тоді віддам телеграму.

Від серця відлягло.

- Зустрічай, син твій, Богдан, їде з нареченою, тобто, з твоєю невісткою.

Миттєво вирвала з рук телеграму, подякувала Петровичу, побігла до хати.

На ганку стояв Микола, її чоловік.

- Ніно, що сталося? - глянув він на стривожену жінку.

- Ой, Миколо, радість яка! На, читай, наш Богданчик їде додому з нареченою - це, певно, з тією, про яку писав нам у листах.

Декілька разів прочитавши телеграму, батьки обнялися.

- От і все, - сказав Микола, - матимеш тепер, Ніно, невістку, бабусею станеш.

- Ой, як час біжить, - мрійливо сказала Ніна, - здається, ніби вчора ще носила Богданчика на руках, проводжала до школи, сварила за всілякі витівки.

- Так, - промовив Микола, - він уже дорослий, четвертий курс політехнічного закінчує.

- Ой, чого ж ми стоїмо, - заметушилася Ніна, - давай готуватися до зустрічі. Мені треба зробити зачіску, причепуритися, щоб не соромно було перед невісткою, міська ж.

Микола усміхнувся.

- О, Нінулю, ти як причепуришся, то я й не впізнаю, де жінка, а де невістка, - жартував.

Звістка про те, що син Миколи Петришина приїде додому з дівчиною, облетіла все село. Жінкам було про що поговорити, а дівчата тужливо зітхали. Не одна з них мріяла вийти заміж за красеня Богдана, особливо - Катя, з якою він дружив ще зі шкільних років. Та що зробиш, життя є життя. Вже Богдана для них нема. Якась інша, чужа, причарувала його.

На другий день, коли хлопець приїхав зі своєю Зіною, до хати зійшлися всі родичі: випав бо вихідний день, неділя. Батьки наготували всього, пригощали людей. Ніна вся аж сяяла. Невістка їй сподобалася, була привітна, навіть чимось схожа на Богдана. А в народі кажуть, що, коли наречені схожі одне на одного, то будуть щасливі в житті. Батько дивився на Зіну і щось знайоме бачив у ній, ніби вже десь її зустрічав.

Погостювавши кілька днів, Богдан підійшов до батька і сказав:

- Тату, поїдемо з нами до батьків Зіни. Познайомитеся, домовитеся про весілля. Ми вже їм повідомили, що приїдемо.

Таке запрошення Микола сприйняв з радістю, адже Зіна була родом з того містечка на Львівщині, де він проходив строкову службу і де зустрів перше кохання.

…Поїзд стукотів колесами. За вікном - ніч. Богдан та Зіна про щось тихо розмовляли, милувалися. А Микола лежав на верхній полиці. Сон його не брав. Думав про своє, про що забути не міг. Служба в армії врізалася в його пам’ять на все життя. Бо то були роки молодості, роки кохання.

Якось запросили учасників художньої самодіяльності з їхньої частини на випускний вечір в одну із шкіл міста. Після закінчення концерту був шкільний бал, де Микола познайомився з вродливою дівчиною, яка відразу припала йому до серця. А потім були зустрічі.

Пройшли роки, а й зараз пам’ятає, як чекав завершення служби, щоб побачити свою Марусю. Закохалися, мріяли побратися після служби. Та не судилося. Телеграма, яку Микола отримав з дому, перекреслила всі його мрії.

Коли хлопець приїхав додому, мати лежала в лікарні. Микола навіть не впізнав її, так змарніла. Але, побачивши сина, вона, де тільки й сили взялися, піднялася і міцно його обняла, плакала від радості. А Микола пригортався до неньки, цілував її.

Через декілька днів, коли маму виписали з лікарні, хлопець розповів їй про своє кохання.

- Ось через півроку закінчу службу, приїду додому з жінкою, буде тобі допомога, - утішав він маму. Але батьки навіть слухати про це не хотіли. - Навіщо нам міська, чи захоче вона жити в селі та доглядати за інвалідом? Он скільки дівчат у селі, бери, яку хочеш. Побачивши на очах у матері сльози, погодився заручитися у відпустці з Ніною.

Коли приїхав на місце служби, Маруся вже чекала на нього. Раділа зустрічі, мов дитина, не знаючи нічого, а Микола боявся розповісти їй про те, що сталося, боявся втратити дівчину. Та все ж, зважаючи на її чисте кохання до нього, наважився. З болем у серці слухала розповідь, але сприйняла все з розумінням.

- Що ж, можливо, ти й правий, бо мати - то найрідніша людина, - відповіла. - Значить, не велів Бог нам бути разом. Та все ж, коли матимеш вільний час, заходь, я чекатиму.

Коли демобілізувався, зайшов попрощатися. На серці був камінь. У горлі ніби щось застрягло, ніби світ потемнів.

Та розлучилися друзями, хоча жити одне без одного не могли.

З Ніною життя склалося. Народили сина, виховали. Але про своє кохання під час служби в армії Микола забути не міг. Розказував про нього й Ніні, та вона йому не дорікала.

Думки чоловіка перебив голос кондуктора: “Прибуваємо до станції Стрий”. Підхопився, Богдан і Зіна вже були готові до виходу. Глянув на невістку - і серце стрепенулося: вона ж зовсім схожа на його Марусю. Ті ж очі, усмішка, той же погляд. Невже?

Коли йшли знайомою вулицею, сумніву вже не було. Ось і будинок. Серце закалатало, ноги підкошувалися.

- Що з вами, тату? - з тривогою запитав Богдан.

- Нічого, дітки, все добре, йдіть у хату, я трохи побуду в садку. Сів на знайому лаву.

Не підозрюючи нічого, Богдан і Зіна зайшли до хати. Батьки їх радо зустріли.

- А де ж твій батько? - запитала мати Зіни.

- Там, у садку сидить, втомився з дороги. Вийшла до нього й оторопіла: на лаві сидів її Микола. Впізнала, хоча роки взяли своє. Упізнав і Микола свою Марусю. Дивилися одне на одного, нічого не розуміючи. Якусь мить стояли мовчки.

- От і зустрілися ми з тобою, Марусю, - стиха промовив Микола. Не судилося нам бути разом, то Бог звів наших діток. Вони обнялися, як колись, з очей котилися сльози...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: