Це солодке слово – мама...

У житті мені доводилося несолодко. Я пам’ятаю, коли мені було, напевно, рочки три, до дитячого будинку прийшла жінка. Вона зайшла до кімнати, де ми гралися, і я, не знаю чому, кинулася до неї з криком: “Мамо, ти прийшла за мною?”. Пам’ятаю, як жінка підхопила мене на руки і міцно притиснула до себе. Обличчя в неї було мокре від сліз...

Так я опинилася в сім’ї. Мама і тато – я їх так називала – були лікарями. Діточок Бог їм не дав, отже, я була оточена любов’ю. Але моє дитяче щастя тривало недовго. Через чотири роки потому мої названі батьки з незрозумілих для мене, дитини, причин, розлучилися. Мати вирішила виїхати до родичів у Канаду. Мене з собою взяти не змогла. Я бачила, як вона переживала, коли віддавала мене до інтернату. Перед тим, як проститися, вона сказала: “Тонечко, я маю сказати тобі щось дуже важливе... Ти маєш рідну маму”. І вона записала мені ваше прізвище та ім’я. Я гірко заплакала, цілуючи її. Більше я ніколи її не бачила...

Після життя в сім’ї було дуже важко звикати до інтернату. Ночами я плакала і кликала вас. Особливо тяжко було, коли на вихідні дітей забирали додому мами й тати, і я залишалася одна. Наша нянечка, тьотя Люба бачила мої страждання і часто-густо в такі дні забирала мене до себе додому. Я гралася з її дітьми, вона пригощала мене домашніми стравами. На деякий час душевний біль втихав. Як я заздрила дітям тьоті Люби...

Йшли роки. В інтернаті я закінчила дев’ять класів. Мене, як сироту, на пільгових умовах прийняли до технікуму. І знову гуртожиток, знову чужі стіни. Але я вже до всього звикла. Характер у мене загартувався. Після закінчення навчання я отримала призначення на велике хімічне підприємство. Працювала бригадиром. Мені було всього 19, але мене поважали всі члени бригади, хоча й були старші від мене. Прийшло і особисте щастя, - молодий інженер нашого цеху, мабуть, закохався одразу, бо через два місяці знайомства ми одружилися. Щастя, нарешті, знайшло мене. Але одна думка не давала спокою – десь є в мене мама, і я мушу її знайти. Я написала листа на телебачення. Добрі люди мені допомогли, і я отримала вашу адресу.

Дорога матусю, кожна хвилина наближає час нашої зустрічі. Яка ви? Адже я вас майже не пам’ятаю. Уві снах ви приходили до мене молодою, гарною, з довгою русою косою. Чекаю на вас, рідненька.

Ваша дочка Тоня.

Лист другий.

Добрий день, моя дорога дитино, моя донечко!

Ось, нарешті, ми знайшли одна одну. В мене немає слів, аби висловити свою радість. Але недарма співається в пісні, що наше життя вишите червоними і чорними нитками... Ти пишеш, що пробачила мені. А я вже стільки років не можу себе пробачити. Я вдень і вночі молю Бога, аби він допоміг мені, і ти мені пробачила.

Моє життя – це суцільні муки від самого дитинства. Народилася я з вадами зору і з дитинства носила окуляри. Залишилася без батьків зовсім маленькою: обоє загинули в автокатастрофі, коли їхали на Північ, аби заробити гроші й побудувати власне житло. Виховувала мене бабуся – татова мама. Жили в селі. Статків не було – бабуся отримувала маленьку пенсію. Після закінчення школи я хотіла піти вчитися далі, але не пройшла медкомісію: зір на той час був дуже поганий.

Коли мені було сімнадцять років, до мене посватався наш сусід. Його батьки були проти мене, мовляв, майже сліпа та ще й бідна сирота, - як то кажуть, ні кола ні двора. Але ми побралися. Миколі було лише вісімнадцять років. Коли його забрали в армію, я була вагітна. Потім народилася ти, і свекруха зі свекром не давали мені жити: “Бач, яка – сліпа, ще й на нашу голову дитину привела. Йди геть – ми тебе не хочемо знати!”. Куди було подітися? Бабуся на той час уже померла. І я, з тобою, крихіткою, подалася до чужого міста. Без копійки за душею, майже сліпа, просила їсти. Жебрачити спершу соромилася. Але не могла дивитися, як ти, голодна, немічна, просила в мене їсти. І я простягнула руку... Одна жінка, подавши трохи грошей, порадила: “Не мучте дитину. Віддайте її в дитячий будинок. Там їй буде краще”. Наближалася зима, а ночували ми з тобою то в підвалах, то в закинутих приміщеннях. І я вирішила: не буду більше тебе мучити, на деякий час віддам тебе туди, а потім, як тільки вдасться влаштуватися, заберу...

Прийшла зима. Теплого одягу в мене не було. Я захворіла. Від гарячки втратила свідомість. Добрі люди мене влаштували до притулку для сліпих і слабозорих. Тут я і живу вже багато років. До речі, цей лист пише моя сусідка по кімнаті, яка трохи краще бачить. Немає дня, щоб я не плакала, згадуючи тебе. Але що я могла вдіяти – сліпа і немічна. Просила нашого директора притулку допомогти розшукати тебе. Вона кудись писала, але домогтися нічого не змогла...

Доню, коли я отримала запрошення на телепередачу “Ключовий момент”, я ще не знала, хто може на мене чекати. Поїхати до Києва я не змогла, бо саме тоді, може, від хвилювання, в мене стався інсульт. Проте Господь не дав мені вмерти. І тепер, після того, як ти отримаєш цього листа, я сподіваюся, що ми побачимося. Молю Бога, аби дожити до цієї хвилини, щоб пригорнути тебе до мого понівеченого серця.

Постскриптум

Я живу недалеко від Тоні. Часто бачу їх обох – доньку і маму. Тоня обережно веде під руку гарно вдягнену, зовсім сиву жінку в чорних окулярах – свою матусю. Вони про щось тихо розмовляють. Доля звела їх – і вона щасливі...

Надія БІЛОУС