Таємниця однієї жінки

Призахідне сонце одні хмарочоси розфарбовувало в теплий оранжево-жовтий колір. Інші – в прохолодно-темнуватий. Височенним будинкам байдуже, які тони та відтінки накладає на них ранок, день чи вечір. Зате туристи із захопленням фотографують велетні-споруди, насолоджуючись грою світлотіней.

Вона любила великі міста і маленькі містечка. У великих легше загубитися. В малих простіше знайти споріднені душі. Перші були схожі на її неймовірні, здавалося, недосяжні мрії, що скидалися на велетні-хмародери. Другі були місцем Її мрій.

Вона замовила стейк із яловичини та класичний коктейль «Маргарита». М’ясо вживають з червоним вином. Але Вона ніколи не дотримувалася правил. У неї були власні смаки та вподобання в їжі, напоях, одязі, у відношенні до людей та світу…

– Колись ви будете сидіти в хорошому ресторані й згадувати…

Так сказав їй той, хто вмів читати долю.

– У мене немає таких можливостей, – відповіла. – І навряд, чи будуть.

– Ви їх виграєте в свого життя.

– Хіба так можна?

– Просто, будьте гарним гравцем.

– Я не люблю дорогі ресторани в нашому місті. Вони зарозумілі. Як і їхні відвідувачі.

– Це буде не тут, – мовив з легкою іронією.

Вона не повірила, але розмова її зачепила. Навіть знову почала мріяти…

…Стейк подали із запеченою картоплею та броколі.

Через кілька хвилин підійшов офіціант.

– Вам подобається, мем? – запитав.

– Так, дякую. Дуже смачно.

Хлопець задоволено усміхнувся. Він запам’ятав цю жінку. Вона часто сюди приходить. І залишає щедрі чайові.

Вечір стер із гігантських полотнищ хмарочосів залишки сонця. Внизу вони світилися великими квадратами вікон та вітрин. А у височині світло зливалося в ряди жовтих доріжок, що тягнуться в небо.

Вона любила розглядати картини в ресторані. На них зображені ковбої, індіанці… Здавалося, прообрази героїв вестернів та пригодницьких фільмів щоразу дивляться іншим поглядом. Насмішкуватим, іронічним, стривоженим, зачудованим… Залежно від її настрою.

Але її улюблена – велика картина, на якій змальовані прерії. У ній – магія спокою та ностальгії водночас, і дитинність природи, де все спражнє, не чіпане, таке, яке подарував землі Творець. Коли дивиться на роботу невідомого їй художника, пригадує поля, серед яких виросла. Далекий горизонт, який годі побачити в місті. І відчуває бажання вдихнути аромат трав, що пахнуть сонцем і дощами.

Прерії вдалині зливаються з небом. Творять одне ціле. Так задумав художник. І коли вона вперше побачила прерії наяву – високі трави, поодинокі дерева, вільні вітри, – подумала: якби володіла пензлем, написала б саме таку картину…

Їй подобався смак кам’яної солі, що обрамляв келих, з якого пила «Маргариту». Це, наче, солонуватий смак її минулого, який завжди відчуває в душі, коли надходять спогади. Таким присмаком віддають втрати, від яких було боляче. Зради. Круті віражі долі, на яких, здавалося, не втримається. Печені яблука в осінньому картоплині, якими смакувала за щастя…

…Їй хотілося довше побути в ресторані. Замовила ще одну «Маргариту». Глянула у вікно. Потоки машин скидалися на вервечки жовто-червоних вогнів. Зливалися зі світлом величезних вітрин і різноколір’ям реклами. У цьому місті дороги трудяться без перепочинку. Не те, що непримітна, тиха дорога серед полів, яка стала межею між дитинством та її дорослим життям. Таємницею, якої не осягнула.

– Тобі доля подарувала дорогу, яку будеш проходити все життя, – сказала колись їй бабуся.

До бабусі цією дорогою приходило мало радощів і багато смутків. Вона хрестила дорогу, коли у світ вирушали її діти та внуки. І поки була жива, виглядала з неї тих, хто уже ніколи не міг повернутися.

Тоді вона не розуміла значення сказаних слів. Але на все свій час. Тепер шукає дорогу в снах, бо ходила по ній разом із мамою. Не раз поверталася туди, коли, здавалося, світ сходився клином і не було відповідей на запитання. Там приходили розумні думки. Може, їх посилали душі, які відлетіли на далекі зіркі й звідти продовжували її любити. Бо в колишніх людей мудрість була від землі. І любов непоказною, зате щирою…

Вона не втомлюється любити польову дорогу, якої немає на жодній карті. Але яка пролягла через її долю…

…Закохані хлопець і дівчина зустрілися навпроти вікна ресторану. В обох одинакові зачіски – дреди. «Діряві» джинси. У неї довга футболка і куца легка куртка. На ньому теліпається светр, наче зі старшого брата. Обійнялися. Він чмокнув її в щічку. Взялися за руки й зникли серед натовпу.

Вона провела їх поглядом. Усміхнулася.

Їй, мабуть, тоді було стільки ж, як дівчині з дредами в «дірявих» джинсах. Вона закохалася. Була щасливою. Але кохання її зрадило. Не тому, що не любило. А тому, що в її родини не було статків. Його батьки не могли допустити, аби син зв’язав з нею свою долю. Вони це сказали їй в очі. А він пішов, не попрощавшись… Вона ж після цього любила, але не кохала…

Світ багатих і бідних ніхто не відміняв. І невідомо, коли це станеться. Як і невідомо, скільки ще доль через це розминуться, подумала з гіркотою.

…Подякувала за смачну вечерю. Залишила офіціантові чайові. Підморгнула ковбоєві, погляд якого сьогодні здавався романтично-сентиментальним.

Вуличний музикант, студент, певно, грав на саксофоні «My Way» («Мій шлях») Френка Сінатри. Його слухали, переважно, туристи. Вона також зупинилась. Їй подобалась гра на саксофоні. В заклопотаному вечірньому середмісті «сакс» звучав по-особливому. А, може, їй так здалося.

Хлопець закінчив грати. Глядачі аплодували. Хтось кидав у футляр купюри, хтось – монети. Вона також віддячила музикантові. Він грав чудово, віртуозно. І подумки побажала виграти приз, – якщо не на сцені, то в житті. Часом друге важливіше. Головне, бути хорошим гравцем. Вона це знає…

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: