Образи... обрАзи... й образИ,

Герой усіх світлин, представлених на вернісажі, один - Андрій Куделя (на фото). Відомий актор до свого сорокаріччя підійшов із величезним творчим доробком. В основному, це комедійні ролі у виставах за п’єсами вітчизняних та зарубіжних класиків. Винятком став Гілберт у “Марії Тодор”. У бенефісній виставі за п’єсою Теннессі Вільямса “Солодкоголосий птах юності” актор знову обертається до нас “серйозною” гранню свого таланту, зігравши трагіко-філософську роль молодого красеня Чанса Уейна.

Відкриваючи виставку світлин і вітаючи ювіляра з днем народження, Анатолій Мізерний звертається до шанувальників театрального мистецтва від імені Актора.

У державі, в котрій культура фінансується за залишковим принципом, а мистецтво здебільшого ігнорується як таке взагалі, годі говорити про те, що твоя робота комусь потрібна. Єдине, що втішає, це люди, котрі живуть заради мистецтва. Вони одержимі своїм єством. Своєю непідробною щирістю, самовіддачею. Власне, та “залишковість” культури і вимірюється тим, що її Творці залишають після себе. Бо саме мистецтво і є визначальником нації. Це про величні полотна, немеркнучі сторінки, зворушливі мелодії, а в даному конкретному випадку - про безліч зіграних ролей. За ними - емоції, переживання, тексти і жести, мізансцени й овації...

Про що думає Актор, виходячи на сцену? Ну, напевне, не про свій театральний гуртожиток, де вирує справжнє буття, не про шурхіт фольгованої упаковки з-під чіпсів, коли він пошепки, переймаючи подих, говорить із глядачем про потаємне. Не про запах арахісу з пивом у глядацькій залі. Не про грибок у театральних коридорах, що вже ніби в’ївся у твої і без того нездорові легені.

“Але ти мусиш, мусиш, мусиш”, - укотре повторюєш сам собі.

Театр - це як солодке ярмо, котре маєш тягнути без погонича, і нема на те ради. Це як щоденний ешафот, тільки щоразу вервечка рветься на найцікавішому місці. Це як дурман і фіміам одночасно. Бо завтра, і післязавтра, до самісінької пенсії і довго після неї ти будеш приходити сюди знову. Навіть уві сні. І знову - репетиції, читки, прогони... І знову чекатимеш реквізиторів й костюмерів, і вже перед дзеркалом ловитимеш жадану перуку. Ось вона, справжня насолода і мука. За мить, коли ти опиняєшся під сяйвом ліхтарів і овацій. Це все тобі, мій любий і ненависний Глядачу. Бо ти все розумієш, і кожну фальш сприймаєш, як свою.

...І знову піднімається й опускається стомлена завіса із позолоченими сумно-веселими масками. Будуть раз по раз рипіти крісла десь на гальорці у нещасливому тринадцятому ряду. І дзеленчатиме в тиші модна поліфонічна мобілочка.

- Як ти там?

- О, ти в театрі! Одягнула нову спідничку. Невже!?

І знову хрипко лунає перший-другий, а за ним і третій дзвоник. І, як завжди, як ...надцять років потому, ти виходиш на авансцену, ловиш болючий промінь рампи, як заповітний код сприймаєш репліку свого партнера, а вже потім ковтаєш п’янку мить свого успіху або невдачі. Притискаєш скромний букетик гвоздик, ховаєшся за лаштунками сцени, делікатно обминаєш надокучливих шанувальниць, втікаєш до гримерки, щоб стерти з себе пил чи грим століть...

“Моя професія Актор. Нічим од вашої не гірша”, - ніби стаючи на захист майстрів мистецтва, стверджував знайомий поет.

“Не сотвори собі кумира”, - застерігав безіменний, але вічний Автор.

А скільки непочутого і різного лишається в предовгих кулуарах. Фуршети, дні народження, капусники й банкети... Автографи й фотографи, журналісти, бенефіси...

О, скільки ж умістилося в мені героїв! Королі і блазні, вельможі і плебеї, генії й нікчеми, кохані і коханці... Вже сам не знаю, де гра, де роль, а де моя реальність.

“Цей світ - вертеп... І, мабуть, щонайважче у нім - лишатися самим собою...”

“У серця людського є рівних два крила: троянди й виноград, красиве і корисне...”

“Я в театрі живу, я на сцені не граю...”

“Хай буде все небачене побачено. Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, - принаймні вік прожити, як належить”.

Воістину, слова, як люди. Люди, як слова. Герої та артисти.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: