Моя старенька коліжанка

Таке враження, що говорять душі, дві душі, які полюбили одна одну. Коли я їй довго не телефоную, то вона переказує через наших спільних знайомих: «Попросіть, хай Неля мені мені подзвонить, хоч на пару слів. Я знаю, що ви там в містах не маєте часу. Але – хоч голос її почую». І я зразу ж дзвоню своїй сивій коліжанці.

Розповідаю про свої звичні буденні справи, чи здорова, як мені загалом живеться… Питає бабця кожного разу за сина: «А Івасик як? Які вершики вивчив? До скількох рахувати вже вміє?» Теплі наші розмови, як вечірній чай, ароматні наші бесіди, наче запах літнього сіна, зігріваючі вони – наче руки матері.

Потім бабця ділиться своїми новинами – яка погода на селі, як господарка ведеться, про кицю, що кошенят привела на світ – аж п’ятеро, і…про хмари: «А нині такі хмари великі на небі, мені аж здалося, що то не хмари, а гори! Вітер їх гнав на захід. А ввечері небо аж червоне було, наче пожежа. Там, в місті – будинки високі, всі кудись спішать і ви того не бачите. Мені вже нема куди спішити – маю час все роздивитись. А в селі все видно! Така краса, Нелю, кожен день єнче небо».

І справді, так воно і є – у поспіху, шумі, бетоні й асфальті, часто не помічаєш неба, хмар і роси на тендітних конваліях… Моя коліжанка поважного віку нагадує про красиве, сокровенне, вічне. Потім ми прощаємось до наступного дзвінка, і бабця ще договорює: «Я щовечора молюсь вервицю за тебе. Хай Бог береже».

Стає мені від тих слів безпечно і світло – за мене молиться моя старенька сива коліжанка, мій земний янгол.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: