Ця ініціатива видається дуже вчасною з кількох причин. Питання створення нових виробництв в умовах недоступності для більшості підприємців кредитних ресурсів штовхає останніх до втілення проєктів, які не вимагають серйозних капіталовкладень та придбання дорого обладнання. До того ж, в області вирощується достатня кількість пшениці, аби забезпечити сімейні мініпекарні порівняно недорогим борошном.
Однак, якщо сама по собі ідея будівництва масових мініпекарень є виграшною, то питання збуту готової продукції є головним «підводним каменем» самої концепції виробництва. Звісно, хліб виготовлений на хлібозаводах при всіх умовах буде значно дешевшим ніж продукція мініпекарень. Також є питання в якості, адже мініпекарні здатні випікати більш якісний і смачніший продукт. Однак, чи багато людей готові переплачувати за буханець хліба кілька десятків гривень? Досвід діючих в обласному центрі мініпекарень показує, що попит на елітні хлібобулочні вироби досить обмежений, а в умовах війни та важкого економічного становища більшості населення такий попит буде зменшуватись. Чи є рішення цієї проблеми? Звісно, є.
Найпростіший спосіб – дотування сімейних пекарень. Це розповсюджена практика у багатьох країнах. Дотації можуть бути різні – пільговий тариф на електрику, дешеві кредити на придбання обладнання, зменшення оподаткування, забезпечення дешевою сировиною, в першу чергу, борошном.
Наскільки в наших умовах це реально сьогодні? Навряд чи дуже реально. Економічна ситуація не дозволяє державі розкидатись грошима. Але є інший вихід. Наші державні та комунальні заклади купують досить багато хлібобулочних виробів. Їх потребують дитячі садочки, шкільні їдальні, лікарні, військові частини. Якщо б ці заклади укладали угоди з мініпекарнями і купували продукцію в них, хай і не всю, то малі підприємства мали б сталий ринок збуту і розуміння, на які мінімальні обсяги продажів вони можуть сподіватись. Такий підхід має не лише економічну вигоду, а й соціальну. Діти, хворі, наші захисники зможуть краще харчуватись, а в наш час це немало.