Кого турбує доля чужих дітей...

Історія, розказана рівнянкою Євгенією Олександрівною Головіною (на фото справа), не унікальна. Але вона змушує задуматися про те, скільки в українському суспільстві існує невирішених соціальних проблем. І, головне - засвідчує безвартісність нашого життя...

Євгенію Головіну переконували, що “поганих туди не посилають”. І вона вірила. Бо дуже любила свого 19-річного Петра (на фото зліва). Вірила, що армійська служба зробить з нього справжнього чоловіка. Вірила в це і його кохана Жанна. “Якби ж я тоді знала, що “сліпа куля” так банально забере в мого Петрика життя”, - нарікає мати.

Їх трьох, молодих бійців Радянської Армії з маленької Борщівки Тернопільської області, 1979 року відіслали на навчальні бої до Німеччини. Батько Петра, військовий з досвідом, пишався сином. Адже після служби Петро збирався вступати до Енгельського вищого зенітно-артилерійського командного училища. До того ж, через півроку батькам Петра Головіна прийшла подяка від військового керівництва за такого старанного та розумного сина.

А невдовзі після тієї подяки прийшла звістка... про загибель Петра. “Мені до пуття навіть не пояснили, як це сталося! - розповідає Євгенія Олександрівна. - Отак - поставили перед фактом: ваш син загинув під час навчальних випробувань. Я й досі не знаю, хто винен в смерті мого сина”. Похоронили Петра в Рівному, за проханням матері.

З того часу минуло майже 30 років. Нині Євгенія Олександрівна є єдиним членом Спілки афганців та інтернаціоналістів як матір сина, що загинув не в Афганістані. Вона й досі зі сльозами на очах згадує колишні події. А згадувати її, фактично, змушують: спочатку обіцяють допомогу, а потім... залишають ні з чим. На рівні держави таки люди підтримуються мізерними виплатами в розмірі 116 гривень, а у рідному місті їх взагалі ігнорують. “До відзнаки 19-ліття Афганської війни мене включили до списку людей, яким повинні були виплатити по сто гривень одноразової допомоги, - розповідає пані Головіна, - та коли я прийшла до управління праці та соцзахисту, мені сказали: “А вам ніяких виплат не передбачено, бо ваш син загинув у Німеччині”. Уявіть, який у мене був шок!”

Звісно, справа аж ніяк не в грошах. Бо обіцяна сума - не Бог зна яке багатство. А справа в елементарній повазі до пам’яті загиблих. Чи ті, хто загинув не в Афгані, а в Німеччині, Лівані, інших країнах, де радянські бійці брали участь у воєнних діях чи навчальних боях - не варті відзнаки та шанобливого ставлення? “Я не ходила з кимось сваритися, чогось добиватися, - завершує свою розповідь Євгенія Головіна. - Прикро тільки, що не пошкодували моє серце: змусили знову згадати ті страшні роки пережитого болю, а потім вкотре показали, наскільки всім байдужа доля мого сина, загиблого у такі юні роки...”

Коментарі з приводу: Віра МЕЛЬНИК, начальник міського управління праці та соціального захисту населення:

“Так, ми дійсно здійснювали одноразові виплати до річниці афганської війни. Але вони передбачені, на жаль, лише учасникам цієї війни та батькам загиблих у ній. Для інших категорій осіб, діти яких загинули за часів Радянського Союзу, беручи участь у воєнних діях в інших країнах, готується програма, яка забезпечить фінансування виплат з міського бюджету”.

Василь СТАДНІЧУК, голова Рівненської міської організації ветеранів Афганістану, депутат Рівнеради:

“Я особисто знайомий з Євгенією Головіною. І розумію її обурення. Справді, на рівні держави такі люди не мають належної уваги. Існують певні соціальні виплати, окремі пільги на комунальні послуги. Але фінансування програми підтримки батьків, чиї діти загинули закордоном, ми обов’язково ініціюватимемо найближчим часом в Рівнераді”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: