“Шпроти по-рівненськи”, або за що я люблю маршрутки в час-пік

Кваплюся, біжу, щоб встигнути… але не вкладаюся в час. І так завжди – це закон підлості! Але ось бачу - на обрії з’являється маршрутка, така близька і водночас така недоступна. Та вона поїхала, а мене лишила іще, мабуть, з двома десятками людей, які прагнуть дістатися свого пункту призначення. Отже, як завжди, залишається тільки чекати наступної. Все добре… буде ще одна. І ось на горизонті з’являється Вона – моя єдина, незрівнянна і омріяна. Але… вона переповнена. Ні, не переповнена, а запакована - далі нікуди, моєму розчаруванню немає меж, хоч пішки йди… Але все, як зазвичай – у час-пік це нормальне явище природи. Дочекавшись повної зупинки транспортного засобу, я прагну все ж таки в нього “влізти”, саме влізти, а не зайти, бо про омріяне “сісти” я вже мовчу. Але трапляється диво - кілька осіб виходять з неї, якщо можна так сказати, їх, точніше, виносять. Пропихаюсь в маршрутку, за мною хвилею проштовхуються інші - спраглі до “комфортної” подорожі пасажири. Моє шосте чуття підказує - можна не триматися, тут і голці ніде впасти, та й “кріпитися” нема за що, хіба за повітря і то - зубами.

Намагаюся тримати свою сумку в полі зору - не хочу, щоб вона стала легкою здобиччю. Відчуваю, як у кишені нервово тремтить мобільний - боїться, аби його не вкрали. Відчуваю, що моє бажання отримати порцію гарного і безкоштовного масажу починає здійснюватись. Масаж такий-собі - не дуже, непрофесійний, але порція досить щедра - подвійна.

Хтось наступив на ногу, ай - боляче. Не так фізично, як морально - взуття до того часу було новим. Та нічого, я теж не янгол, стою на нозі якогось дядечка і мені стає зрозуміло, чому в нього такий блідий колір обличчя. Перепрошую, але ви ще змушені будете потерпіти до кінцевої, - адже змінити своє застигле положення я не в змозі.

Зупинка. Хтось намагається вибратися з цієї “камери тортур”. На місце пасажира, який опинився на волі, “запакувалося” дві маленькі, але дуже верескливі бабусі, яким терміново треба знати, “куди ж та клята молодь постійно їздить”, молодь, у свою чергу, починає думати так само, але про себе - старість треба поважати, і - виштовхати на наступній зупинці…

Ще кілька зупинок у першокласній позі, і стає трішки вільніше - добре, що вже можна подихати і забрати свою ногу з ноги блідого чоловіка. З його щасливого обличчя можна зробити висновок - людині значно полегшало.

Ось моя зупинка. Нарешті, я дочекалася цього моменту. Потужною хвилею, та ні, швидше, цунамі, мене зносить з маршрутки. Перевіряю, чи все на місці, чи немає ніяких пошкоджень. Ні, все гаразд – цього разу я щасливчик. Фізичних ушкоджень немає ніяких, але взуття, яке ще зранку було новим, потребує реанімації. Поглядом проводжаю маршрутку, і помічаю, як на задньому склі транспорту вимальовується кольорова мозаїка з облич пасажирів - картина-модерн. Згадую плюси й мінуси своєї “казкової” подорожі: безумовно, корисним був масаж, розігнали всі солі, де вони були і навіть там, де їх і бути не могло, а також пасажири мали змогу зайнятися груповими дихальними вправами: вдихнули - зайшло шість осіб, видихнули - вилетіло п’ятеро. Єдине, що погано у цих вправах - іноді доводиться так вдихати, що є реальна небезпека не видихнути.

І вся проблема навіть не в тому, що маршрутки не гумові, а в тому, що у час-пік необхідно було б пускати додатковий транспорт, але таке вирішення зіпсувало б нову пікантну страву - “шпроти по-рівненськи”.

04.09.2008

Алла БІДЮК

Коментарі (0):

=>>>=

	№360 від 04.09.2008p.
	Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477