Якби статуя заговорила…

А край в’юнкої дороги - скульптура із білосніжного мармуру: кількаметрова фігура жінки, ноги якої обвиті змією. Якби вона вміла говорити, то повідала б чимало цікавого. Насамперед, чому католицька святиня опинилася в лісі, неподалік православного села. Олександр САЙЧУК, сільський голова Сторожева, дещо розповів про незвичайний пам’ятник на Гулянці.

Коли село належало до Новоград-Волинського повіту Волинської губернії, “Матку Боску” на замовлення графа Генріха Потоцького встановили поблизу села Кам’янка. До речі, такий пам’ятник вже стояв при вході до костелу Святого Антонія у древньому Корці (пізніше її вивезли до Польщі). Коли у 1920 році по річці Корчик проліг радянсько-польський кордон, 380-літнє поселення розділили навпіл: ліва сторона стала “польською”, права - “радянською”. Та його мешканці підтримували родинні й сусідські зв’язки, допомагали один одному. Коли в тридцяті роки у Житомирській області лютував голод, жителі “польського” Сторожева всіляко допомагали вчорашнім односельцям: під покровом ночі переносили на той бік мішки з борошном, картоплею, клунки з квасолею та хлібом.

Хоча й католицькій вірі був присвячений пам’ятник біля Кам’янки, та боліла в “радянських” сторожівчан душа, коли довідалися, що фанатичні атеїсти задумали знищити “Матку Боску”. Вирішили за допомогою земляків-“контрабандистів” перемістити її в Польщу. Але скульптура - не мішок борошна, та й шлях неблизький, потрібно оминути прикордонників. Тому до дрібниць продумали операцію.

Однієї темної ночі завантажили півторатонний пам’ятник на підводу, запрягли в неї волів. Всевишній благословив богоугодну справу: п’ять “радянських” кілометрів здолали без пригод, не натрапили на прикордонний наряд. Щоправда, перетинаючи річку, довелося підпрягти ще одну пару, вже “польських” круторогих. Вантаж доставили в урочище Гулянка, наступного дня підняли на тимчасовий постамент. Отак розвіявся міф, що “кордон на замку”, мовляв, і муха через нього не пролетить.

Коли виявили пропажу, начальника радянської прикордонної застави капітана Бєлякова віддали під суд, покарали черговий наряд, а мешканців Кам’янки та “радянського” Сторожева переселили вглиб України та на Казахстан. А ще радянці грозилися “показати Кузькіну мать” мешканцям “польського” Сторожева. Це було в 1936 році. Пам’ятник, зрозуміло, ніхто не повернув. Відтоді й стоїть на західній околиці Сторожева “Матка Боска”. Біля неї б’є цілюще джерело, нагадуючи про нестримний плин часу та пригоду зі скульптурою. Чому вона “покльована” кулями? Це післявоєнні активісти полюбляли тут після трудів праведних і “під градусом” вправлятись у стрільбі зі зброї. Хіба це не свідчення несусвітнього вандалізму? Та історія все розставила на свої місця.

І хоча “совєти” через десять літ, у 1946 році, помстились-таки Сторожеву, спалили село за підтримки підрозділів УПА, піднялося воно з руїн. Гордо височить на його околиці пам’ятник, до якого приходять і католики, і православні, аби відпочити, набратися снаги, помилуватися прекрасним творінням невідомого автора.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: