Новорічний “протокол” дописала дружина

Кажуть, що у новорічну ніч відбуваються найдивніші пригоди. Про одну з них почув від сивоусого майора-ветерана в черговій частині райвідділу внутрішніх справ.

“Мешканця приміської Жадківки, бухгалтера Івана, знаю довгенько. У подружньому житті чоловік сповідував принцип: “У чужу дружину чорт бочку меду вклав, а в рідну - ложку дьогтю”. Відповідно й поступав: не минав жодної спідниці, умів вийти сухим із будь-якої халепи.

Привіз Іван із пологового будинку дружину, якийсь час тішився карапузом-синочком, занурився в сімейні клопоти. Але поки “холостякував”, встиг покласти око на бездітну молодичку, яка нещодавно з’явилася у сусідньому економічному відділі й залюбки відгукувалася на залицяння. Ще й до рішучих кроків підштовхувала, пропонуючи “згадати молодість”. У передноворічний вечір дружина пішла до матері по молоко. Батько бавився з синочком, аж тут задзвонив телефон. Звабливий солодко-обіцяючий голос повідомив: “То що, Ваню, може, згадаємо молодість? (Це як своєрідний пароль - авт.) Мій до третього січня у відрядженні. Чекаю. Зараз”.

Коли прийшла захекана дружина, чоловік уже зав’язував краватку, заклопотано поглядаючи на годинник. Олені сказав, що мусить бігти на роботу, бо щось у річному звіті “не витанцьовується”. Поки на столі з’явиться святкова вечеря, буде дома. Сподівається, що, можливо, й раніше.

Олена турботливо поправила на шиї чоловіка вив’язане кашне: “Не влипни в якусь історію та повертайся швидше!”.

Іван ще встиг заскочити у черговий магазин, купив пляшку шампанського, апельсинів та шоколадку.

…Подзвонив у заповітні двері. За ними чекала розпашіла від хвилювання Вікторія. Що було далі? Все: і компліменти, і тости, і палкі поцілунки, і любовні веселощі. Притулившись головою до тугенького плеча господині, Іван тоскно карався: “Боже, чому так нерозумно паруєш, чому не випала мені отака дівка, а маю вікувати з тихонею?”.

Громом вдарив нетерплячий дзвінок у двері. Метнувшись до них та глянувши у вічко, Вікторія жахнулася - чоловік. Іван встиг схопити светра, натягнути шкарпетки, кинувся до відчиненого хазяйкою вікна (добре, що на першому поверсі квартира) та вистрибнув у садок. Ще чув, що відбувалося за спиною - Вікторія вже обіймала свого чоловіка.

Петро радісно повідомив, що зробив усе, аби повернутися додому 31 грудня. Побачивши заставлений наїдками та напоями стіл, запитав: “Ти сама? Чому так розчервонілася?”. “С-с-сама… Тут така історія…”.

Схилившись на плече чоловіка, повідала Вікторія неприємну історію. Будинок, в якому проживало подружжя, розташований неподалік автостанції. Десь годину тому попросився у квартиру, “напитися води”, якийсь пасажир. Чому впустила незнайомого? Пошкодувала. Як заведено, запросила до столу, а він почав чіплятися. Ото і врізала йому добряче, що аж без куртки та взуття втік.

Чоловік нетерпляче мовив: “Давай, зателефонуємо у міліцію. Босого та роздягнутого його швидко вирахують серед пасажирів.” Як не відмовляла Вікторія чоловіка, той таки зателефонував. Стажер порадив принести речі у відділення міліції.

По-своєму розвивалися події в родині Івана. Ніби й мороз був не міцний, і від автостанції до хати - якихось два кілометри, але поки дістався бухгалтер рідного обійстя - геть задубнув. Заохала сердобольна Олена, почала розпитувати. Чоловік повідав, що дорогою на нього напали троє лобуряк, забрали куртку, шапку, роззули. Оце додому в шкарпетках прибіг.

Була гаряча ванна, були 100 грамів для обігріву, але була й пропозиція: “Йди в міліцію, нехай по гарячих слідах шукають хуліганів”. Чоловік почав віднікуватися: “Не треба, та й як знайдуть зловмисників?”. Олена й тут не розгубилася: “Кашне я впізнаю серед сотні подібних, сама ж в’язала”. Спересердя кинув, щоб сама йшла, якщо хоче, в міліцію, і Олена, повна священного гніву, пішла у райвідділ.

Першим двері відчинив невисокий опецькуватий чоловік. Витер запітнілі скельця окулярів та глянув на мене. Я саме закінчував розмову по телефону і одним вухом почав прислухатися до розмови. Стажер записував: “Кашне саморобне… черевики коричневі… на правому відсутні верхні гачки”.

Скрипнули двері, розрум’янена молодичка відразу кинулася в бій: “Ви тут сидите, а людей на вулиці роздягають”. Окинув її поглядом, ніби не буде схожа “на роздягнену”, дипломатично пропоную чоловікові в окулярах: “Можливо, спочатку послухаємо пані?”. Стажер розпочав звичне: що і де трапилося, чи є свідки, що пропало, як впізнати речі… бачу, в хлопця очі на лоба полізли, і він здивовано зиркає на скаржницю. Та, аж захлинулася, побачивши на столі “речові докази”: “Звідки у вас взялися куртка, кашне і черевики?”.

Довелося Петру ще раз переповісти про почуте вдома від дружини. Бачу, аж побуряковіла молодиця, зиркнула на інтелігента: “А де ваша дружина працює?”. Отримавши відповідь, схопила речі в оберемок - і до дверей. Стажер - навздогін: “Чекайте, я ще не закінчив протокол!” “Не треба, вибачте за турботу. Сама його допишу”…

Хочете знати закінчення історії? Тиждень сидів удома Іван (“на лікарняному”), заліковував “рядки протоколу” на обличчі від нігтів розлюченої половини-тихоні. Вікторія сховалася у матері на “третьому селі”, аби перебути домашню бурю.

…Настав Новий рік, значить, не виключені подібні історії. Варто додати пересторогу мудрих людей: влітку вскочиш у гречку - бджоли покусають, взимку - дружина “протокол” складе і без міліції”.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: