Заслужений тренер прагне нових вершин

Кореспондент “РР” вирішив поспілкуватися з тренером та все ще бажаючим перемог спортсменом особисто.

- Михайле Миколайовичу, у спорті Ви дуже давно. З чого ж розпочався похід за медалями і перемогами?

- Розпочався він із моїх батьків, які виховали у мені любов до спорту та здорового способу життя. Я ще у юнацькому віці вирішив стати професійним спортсменом і невтомно рухався до поставленої мети. Спочатку займався боротьбою і навіть отримав третій спортивний розряд.

У мою долю втрутився випадок. Я потрапив у зал важкої атлетики при стадіоні “Авангард”. Першим моїм тренером був Микола Кириленко.

Займався я з повною віддачею. Більше того, крім порад тренера, цікавився новинками спорту сам, читав відповідну літературу, складав системи тренувань. Це дуже допомогло мені в майбутньому.

За кілька років, знову ж таки, волею випадку, я перейшов у пауерліфтинг. І, дійсно, у пауерліфтингу я, що називається, знайшов себе. Вже на першому ж серйозному турнірі, чемпіонаті Рівненщини, що проходив у лютому 1992 року, я встановив рекорд області у жимі штанги лежачи - 170 кг. Після цього виступу отримав запрошення до збірної області з триборства. За рік на Всеукраїнській спартакіаді з пауерліфтингу виконав норматив кандидата у майстри спорту України. До майстра спорту залишалося зовсім небагато - 60 кг…

- Чому ж залишили професійний спорт?

- За планом готувався до Всеукраїнських змагань з пауерліфтингу, що мали відбутися в Херсоні. Проте турнір відмінили, а згодом перенесли до Мелітополя. Невдовзі - така сама історія і перенесення до Києва. Але й в столиці чемпіонат не відбувся… Постійні зриви підготовки не могли не позначитися на спортсменах - як фізично, так і матеріально. Я постав перед вибором: намагатися забезпечити сім’ю чи продовжити присвячувати себе спорту. Я вибрав перше, пауерліфтинг же відклав до кращих часів…

- З чого розпочалася тренерська кар’єра?

- Ще у 1987 році я розпочав працювати тренером на “Авангарді”. Тоді відбувався набір бажаючих у групи з атлетичної гімнастики. Усі любителі спорту могли займатися фізкультурою і фізично розвиватися. Я також тренував одну з таких груп. Наступного разу роботу тренера я продовжив аж у 2002 році.

Бажаючи повернути колишню спортивну форму, якось я звернувся до директора облцентру “Інваспорт” Віктора Кучера з проханням отримати дозвіл для виступу поза конкурсом на Кубку України з пауерліфтингу. Дозвіл готуватися до турніру я отримав, а згодом - ще й запрошення упродовж місяця підготувати спортсменів до виступу з нагоди Дня Незалежності. Потім усе це переросло в основний вид зайнятості.

- Чи вважаєте Ви себе успішним тренером?

- Не хочу бути нескромним, але відповідь - так. Як тренер, я досягнув значних успіхів. Самотужки. Завдяки настирності та прагненню до пізнання нового.

Любов Семенюк стала чемпіонкою України та дворазовою чемпіонкою Європи, Олександр Мурашко, в якого після травми ніхто не вірив як у спортсмена, під моїм керівництвом виконав норматив майстра спорту з пауерліфтингу і також став чемпіоном України. Значного успіху досяг ще один мій підопічний - Геннадій Міхальов.

Після цього мені запропонували очолити національну збірну з пауерліфтингу серед спортсменів з вадами зору. І на першому ж чемпіонаті світу у Чехії (2004 рік - авт.) українська дружина стала найсильнішою у жимі штанги лежачи. Володимир Копитюк та Галина Галинська тоді встановили світові рекорди у своїх категоріях. До речі, досягнення останньої і нині ніхто не перевершив.

У 2006 році під моєю орудою збірна України стала чемпіоном Європи з жиму лежачи та триборства, у 2007 році були бронзові медалі чемпіонату світу, а минулого року у США Україна повернула собі лідируючу позицію у світі.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: