Пригода на пасовиську,

Був прохолодний жовтневий день. Дідусь узяв із собою торбу з харчами, повісивши її на палицю. Зігнавши корів у череду, попрямував до лісу, а я неохоче попленталася за ним. Коли пригнали череду на місце, дід всівся на старий пеньок, а на другому примостилася я. Він почав розповідати всяку всячину: про своє парубкування, про війну, на якій був такий хоробрий. І я знала, що дід говорить правду, бо він часто показував свої нагороди, тільки гратися ними не давав - ховав знову на самісіньке дно скрині. Особливо старенький пишався орденом «Червоної зірки» - найдорожчим, що у нього було в житті. На скриню він вішав великий замок, але якось Петрик вирішив перевірити його - і виявилося, що він був без ключа. Але ми не сміли навіть торкатися до дідового скарбу.

Сиділа я і дивилася на діда, який час від часу жовтими від тютюну пальцями робив самокрутки і на хвилину замовкав. І так мені набридло слухати дідові балачки, що я мимоволі поринула у спогади.

Пригадала літні канікули, вигін за селом, річку. Воля! А зараз знову ця школа, уроки, та ще й встигнути треба завидна, бо мати не дозволяла довго світити велику лампу, марно палити гас. Вечорами у нас на припіку тьмяно чадів старий каганець. Ось і встигни все: і уроки, і гуляти кортить. А сьогодні шестикласник Сергій, наш ватажок, облюбував нове місце, де ми будемо гратися. Це напівзруйнований у війну дзот, який від села ховається у бур'янах. Тут буде наш «штаб», лишилося тільки вичерпати з кают воду, а я тут сиджу без діла...

Мої спогади перервали дідові слова:

- Іди-но, доню, назбирай сухих дровець, будемо палити вогонь, напечемо сала.

Я відразу ожила - за мить біля пенька опинилася купка хмизу і дрова. Дід взявся розпалювати багаття.

Раптом наша Зорка страшно заревла, і з-під її ніг полетіли у всі боки грудки землі. Стривожилося і все стадо. Дід піднявся і пішов до корів, розмахуючи палицею. Я теж підвелася і глянула у бік болота - на пагорбі стояла сусідська вівчарка Лайка. Я швиденько попрямувала до собаки, промовляючи: «Чого ти тут, так далеко у лісі, мабуть, заблукала? Ходи до нас, відведемо тебе додому». Підійшовши зовсім близько до собаки, побачила в її очах стільки ненависті і люті - вона ж такою ніколи не була. І тут я почула переляканий лемент діда Грицька: «Доню, стій на місці, не руш!».

Я побачила, як повз мене летять палаючі поліна, а дід не перестає кричати. Не могла второпати, що діється, а вівчарка тим часом повернулася і пішла в ліс. Тоді я обернулася і побачила остовпілого дідуся, який тримав палаюче поліно у руці. З його незмінної військової гімнастерки, з нагрудної кишені, стирчав непотушений самокруток, і легкий сірий димок підкрадався до коміра.

- Ой, доню, - ледве вимовив дід, - я мало з ляку розум не втратив, чого ж тебе понесло просто вовку в пащу?! Га? Але я його налякав, бач, утік сіроманець. А казали, що у нашому лісі вовки не водяться!

Дід Грицько підійшов до мене, обхопив тремтячими руками і міцно притиснув до грудей. На галявині не було жодної корови, тільки чулося ревіння і тупіт з боку поля.