Мамині коржики

Пішла на кухню, включила духовку. Взяла глибоку миску, і почала чаклувати. До борошна додала кілька найсвіжіших яєць, дві склянки цукру, трішки ванілі, чималий полумисок вершкового масла. Гарно все вимішала. Розкачала тісто на столі і почала вирізати формочкою зірочки. Потім на середину кожної клала маленьку вишеньку. Рухи виважені, доведені майже до автоматики. Скільки таких коржиків виробила за своє життя - Раїса Іванівна не пам’ятає, але усім, кого не пригощала ними, страшенно подобалося. І чоловіку, і дітям, і онукам, і правнукам. Але сьогодні у неї гостей не буде - навпаки, вона піде у гості. А запросив її до себе колектив працівників соціально-реабілітаційного центру для незахищених верств населення. У них планувався концерт для мешканців центру, а потім невеличке частування. Ще сказали, що будуть її односельчани.

Село... І спогади заволоділи літньою жінкою. Згадалася велика діжа, де мати вимішувала хліб та Паски до Великодня. Крашанками гра-лися з однолітками в тіні розлогої груші. Але найсмачнішими для малого дівчати тоді були мамині коржики із вишенькою посередині. Якби знала вона тоді, яку роль у її житті відіграє та випічка у формі зірочки...

Дівчиною Раїса була ставна, гарна. Хотіла вчитися, та в життя увірвалася війна. Хлопці із села ринули на фронт. Не всі пішли, та той, з ким хотіла пов’язати своє життя, вирішив, що найголовніше в житті - захистити Батьківщину - і мати його ридала аж ген за селом. Раїса гордилася своїм солдатом, своїм Романом, оскільки ж покохала його за відвагу, за розум, за красу. А на прощання загорнула в хустку маминих коржиків, у формі зірочки із вишенькою посередині. “Вони берегтимуть тебе”, - сказала йому тоді. А він навіть кінчики її пальців посоромився поцілувати. Чесна дівчина - гордість села!

Не діждалася Раїса Романа із війни. Прислали похоронку, а потім їздила упізнавати тіло (мама його так і не діждалася перемоги). Дуже обгорів її коханий, і важко було сказати, чи то він, чи не він. Тільки кілька вишеньок та кутик печива у формі зірочки у Раїсиній хустці вказали на те, що то дійсно її солдат.

Спливли роки. Раїса працювала на фермі дояркою. У 24 роки вийшла заміж за хлопця із сусіднього села. Микола її дуже любив. Шанував, як дружину, а згодом - як матір їхніх двох синів. Добрі сини поважали батьків. Старший вивчився на механіка, тепер очолює Станцію технічного обслуговування, теж має двох синів. Молодший же - аграрій, мешкає в селі. Підняв один із колишніх колгоспів - створив колективне підприємство. Одним словом, в малих формах відроджує сільське господарство, теж має сина. Пишається Раїса Іванівна своїми синами й онуками неймовірно.

Сім років тому старший син забрав батьків до себе. Хоч і казали йому батьки, щоб не робив цього, щоб не підтинав коріння. Та не послухався. Аргументами називав затишок, тепло, гарячу воду. Але не врахував того, що широта душі вимірюється сотками - гектарами, а не квадратними метрами кімнат та малюсінького балкону. Ось і не прожив чоловік Раїси Іванівни довго в цьому “городі”, помер щось за два роки по переїзді. А Раїса Іванівна мусила ще жити, бо на цьому світі вона потрібніша, ніж на тому.

Спочатку плакала гірко, а далі перестала. Сльозами горю не поможеш, а здоров’я підірвати можна, - вона ж не дівчинка. Ходить до лікарів постійно, ліки п’є - тримається, як може. Хоч зір вже й підводить інколи, та займається улюбленою справою - плетінням. Як її чоловіки (сини, онуки) радіють обновкам! Носять светри з превеликим задоволенням. Дякують їй, а вона почувається ще комусь потрібною, і це - найголовніше!..

З кухні полинув знайомий аромат. Авжеж, печиво готове. Раїса Іванівна із превеликою ніжністю дістає зірочки і акуратно кладе до паперового пакету. О, сьогодні чимало вийшло - вистачить усім. Чудово!

На порозі центру Раїса Іванівна відчула хвилювання, ледь затремтіла рука з пакунком, кілька коржиків впало додолу. “Аби все не розсипати, бо ж потім не зібрати”, - подумалося жінці. “Давайте, я вам допоможу”, - почулося неподалік. Перед Раїсою Іванівною постав сивочолий чоловік. Лице у зморшках, як борозни на городі. І, взагалі, весь він був якийсь вироблений, втомлений, життя ніби полишало його щохвилини. Але не це привернуло увагу жінки. Серце, здавалося, піднялося, а потім важко впало десь у п’яти. Його погляд, його такий уважний погляд, - він був спрямований на коржики, мамині коржики.

- Романе, - скрикнула Раїса Іванівна, - це ти? Це ти! Ти не помер, ти вижив, мій найрідніший, мій солдат!

Обличчям жінки бігли сльози, а чоловік невпинно цілував її пальці. Через стільки літ він нарешті наважився...

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: