Цікаво, а де мама була?..

Ну, так ось. Олена нічого кращого не знайшла, як зробити своєму обличчю та тілу сьогодні такий собі тест-драйв. А то у постійній гонитві за чимось: чи то гарні оцінки, чи то привабливі хлопці - все якось не вдавалося оцінити себе по достоїнству. А тепер, прийнявши гарно ванну та очистивши скрабом обличчя, Олена вже добрих півгодини вертілася перед дзеркалом. І так стане, і так вигнеться. А думки в голові так і снують, так і снують.

- Я - копія свого тата! - подумалось Оленці. - Це, звісно, добре, враховуючи той факт, що тато мій - директор одного із місцевих солідних підприємств, і завдяки йому я маю все, що захочу. Але для того, щоб заробляти стільки грошей, тільки зовнішньої схожості, на жаль, недостатньо!

Що добре таткові, то не завжди - доні!

- Але ж якби я хоч лицем вийшла! - вигукнула в серцях дівчина і так стукнула гребінцем об туалетний столик, що аж пальця забила. - Аби хоч лицем! Можливо, такі великі очі, такий ось здоровенний ніс та тоненькі губи й личать чоловікові (хоча над цим ще треба подумати...) Але ж ніяк не мені, молодій дівчині. Днями мені моя найкраща подруга сказала, що нещодавно бачила хлопця, який дуже схожий на... мене. Чудовий комплімент, нічого не скажеш. А я таки ще те страхопудало, чи навіть страшисько - не знаю, як краще.

Недарма ж мама казала, що навіть щойно народженою я не виглядала, як пре-красне янголя. Мама навіть сварилася на лікарів, що вони їй не ту дитину дають. Що, мовляв, у неї, такої прекрасної та чарівної леді, не може бути такого “гидкого каченяти”, як я! Але вона таки мала змиритися з моєю участю. І коли я підросла, мама, щоб не лякати сусідів та знайомих, змушена була вивезти мене до бабусі та дідуся у село. Правда, по досягненню мною шкільного віку батьки знову забрали мене до себе, в місто. Кращою я не стала, але і надалі, коли батьки були запрошені на гостини чи до театру, із собою мене вони намагалися не брати. Ну, що ж. Вихідними я багато читала, що дало мені змогу закінчити із золотою медаллю школу та вступити до гарного вузу...

Брат - трішки кращий за мавпу

Внутрішній монолог Оленки був перерваний дзвінком у двері. Це був брат Микола, учень випускного класу. Щось мугикнувши на привітання, брат вкинув якісь речі до ранця, схопив на ходу яблуко, та зник за вхідними дверима так само несподівано, як і з’явився.

Оленка тим часом змінила яскравий домашній халатик на спортивну форму, та знову підійшла до дзеркала, роздумуючи, як то краще вкласти волосся, щоб воно не заважало вправам. А думки знову просилися зовні.

- Ось Миколка. Нормальний хлопець. Не красень, але й не жах небесний. Трішки кращий за мавпу, - так, здається, книжки пишуть. Ми з Миколкою обоє дуже схожі на тата. А тато в свою чергу на свого тата. Одного разу, граючись, я приміряла дідусеві окуляри, то бабуся мало не зомліла. “Оленко, доню, - сказала вона, - та ти ж - викапаний дід!” Навіть сльозу змахнула. Чула б вона, як я ревіла за хатою в кущах. Я - дід! Що кому казати? Миколка, як і тато від діда, успадкував клишоногість. Це Миколі пощастило серйозно. Гордий, бо бач - у армію з таким діагнозом не беруть. У мене, благо, клишоногості немає. Щаслива? Еге ж! Зате у мене, як у тата зуби криві! Ось!

Цікаво, де ж у цей зародковий момент моя красива мама-леді була?..

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: