“Це вам від мене та покійного тата”

Вийшла Настя заміж, коли їй ще й дев’ятнадцяти не минуло, ще й не дівувала, не ходила на вечорниці до дівчат та хлопців, бо батько не пускав, - мовляв, ще рано. Дітей було семеро, то ж тримав дисципліну. Настя була найстаршою. Тож коли прийшли свати, Пилип не вагався, - на одного рота буде менше, думалося йому. Не питав навіть згоди в доньки. Настя знала Назара, бо ж односелець, але ніколи з ним не розмовляла про щось таке. Не послухатися батька не могла, дала згоду. Назар був хлопцем на все село, чула від дівчат, як сохли за ним, а вона була до нього байдужою. “Не люблю я його”, - казала матері. “Що ж ти, доню, знаєш у тій любові? Будеш жити, вона сама до тебе прийде”. Так воно, на щастя, й сталося.

Назар виявився добрим, чуйним та хазяйновитим чоловіком. Свою Настусю ледь не на руках носив. А за рік народився в молодят синочок. Назар розумів, як йому тут нелегко живеться з сім’єю в цій маленькій хатині, тож задумав будуватися. Через кілька років з Божого благословення, допомогою своїх батьків та дружини, односельців таки звели будинок, справили новосілля. Назар казав: “Ось тепер можемо народжувати дітей, місця вистачить”. У цей час Настя вже ходила вагітна другою дитиною. Цілувала Назара і казала: “Не відставатимемо від батьків, нехай щебечуть діти в хаті. То наша радість і втіха”.

Та хіба може людина щось спланувати? Не збулися їхні мрії. Одного разу Назар поїхав підводою з сусідом у ліс, щоб привезти кілька сосен на дошки, а назад живим не повернувся. Від необережності на нього впало дерево та пошкодило хребет, помер на місці. Від пережитих нервових потрясінь народила Настя мертву дитину - донечку. Було важко, однак вона витримала, бо залишилася пам’ять про Назара - його синочок, який так був схожий до нього. Сваталися до Насті і вдівці, і хлопці. Та всім відмовляла. Хіба ж могла вона допустити, щоб на все готове, за що загинув її чоловік, прийшов хтось чужий і хазяйнував. Прирекла себе на самотність і ростила сина. Настав час, відслужив у армії, одружився. Жив Олексій з дружиною біля неї, але з невісткою у Насті щось не ладилося.

Настя намагалася не втручатися у життя молодих, усе терпіла, а іноді на самоті і сльозу пускала. Через рік після весілля народила Таня синочка. Раділи усі, а найбільше бабуся, яка любила онука понад усе. Дитина підростала і звикала більше до неї, ніж до мами.

Минув час, і Владик пішов у перший клас. Аж раптом у хату влетіла чорна звістка - Олексій загинув у автокатастрофі.

Таня забрала дитину і пішла жити до своїх батьків, а через рік вдруге вийшла заміж. Тільки онук Владик не забував бабусю, більше був у неї, ніж у матері. Таня ж цим не переймалася, у неї було інше життя. Владислав підростав, з вітчимом не сварився, але й за батька не сприймав. У бабусі йому було краще. А Настя й раділа з того, бо ж їй і поміч була, і розрада, і спокій на душі…

Бабусині спогади перебив голос старшого дружка: “Чи є в нашого молодого батько й мати, щоб ласка була на щасливу дорогу подарувати й дар Божий прийняти?!” Зрозуміла, що почали вже ділити коровай. Сполошилася. Розв’язала вузлик, що наготувала онуку, й чекала, що ось-ось її покличуть. Дружки викликали по черзі всіх, кого називала мати, повідомляли намет, хто, скільки і що подарував. Вже навіть музикам дали підошву від короваю, а бабу Настю й не згадали. Такої образи старенька не відчувала ніколи. Заплакала й вийшла з намету. Згадала, що невістка її навіть і на весілля не кликала. То Владик зі своєю Оксаною запрошували. Не винила онука, бо ж в тому гаморі міг і не помітити. Стояла під плотом, сльози градом лилися з очей.

Хтось нагадав Тані: “А чого це ти свекрухи не позвала до короваю? Хіба ж так можна?” та ніби спохватилася: “Ой, а я й забула”. Владислав аж побілів, напав на матір: “Як ти могла?” Дружки розуміли, що означала бабуся для їхнього товариша, тож вибігли на вулицю, забрали бабу Настю, привели до молодих усю в сльозах, і на весь намет закричали: “Чи є в нашого молодого найрідніша людина у світі, яка виховала його, бабуся Настя, щоб на щасливу дорогу подарувати?” Старенька й говорити від хвилювання не могла. Поклала на тарілку те, що наготувала онуку, і крізь сльози ледве вимовила: “Це вам від мене та покійного тата”. Дружки тим часом підрахували й оголосили: “А баба Настя подарувала дві тисячі гривень”. У наметі всі загули, бо такої щедрості тут ще не чули. А Владиславу стало недобре. Він миттю уявив, скільки то бабусі потрібно було заощаджувати, щоб назбирати таку суму. Через стіл пригорнув до себе стареньку й, стримуючи сльози, сказав: “Ви, бабусю, й справді, моя найрідніша людина. Не гнівайтесь, що так сталося. Після весілля ми з Оксаною відразу переберемося до вас. Ви не заперечуєте?” Хіба могла? Вона тільки й чекала цього.

А весілля продовжувалося. Коли заграли музики, Владислав і Оксана взяли бабу Настю під руки й повели у повільний танок. Вона й забула за хворі ноги, за ціпок, з яким ходила, танцювала в колі, не відчуваючи болю, ніби прийшла до неї молодість.

Забула в ту мить і про образу, бо розуміла, що невістка - чужа кістка. Настя раділа, що її кровинка, її онучок не відмовився від неї, завжди буде поруч, не дасть її образити, і це для неї буде найбільшим щастям.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: